По-перше, він відразу втратив усіх своїх друзів, він утратив смак дружби, уникав її з тими, кого любив. Бо мусів про них звітуватися. А цього він не хотів. Не міг він про Тосю, про ту містичну хвилину комусь розказувати, коли сонце заграло на вершечках тополь, а внизу бродили тіні й мороки, а вони з Тосею стояли й мовчали, сповнені чудом бути вдвох.
Це було понад його сили.
По-друге (а може це й по-перше), — нема чого чекати. Раз Україна має бути соціялістичною, то треба цей соція-лізм будувати, а не ждати, що він сам із неба впаде.
Кармаліта вибрав саме те село, де колись помирав від тифу. Назавжди запам'яталася йому матірня ласка добрячої, самржертвенної селянської жінки, яка не шукала ніякого інтересу, ніякої оплати за свою доброту. В часи душевного спустошення випливав її світлий, невмирущий образ і нагадував, що крім залізної логіки діялектичного матерія-лізму, є в світі й необраховані, невмотивовані, нематеріяльні цінності, — людяність, духова спільнота, саможертва. Вони безсмертні.
Вони — ланцюг, протягнутий від поколінь минувшини до поколінь прийдешніх.
І от в тім місці, яке видає з себе такі чисті, безкорисні характери, він повинен розпочати нову сторінку в історії України.
Він таки знайшов ту хату, ту сім'ю, де вмирав колись. Але тієї жінки вже не було. Довідався, що померла від тифу. "Тут якийсь петлюрівський вояк лежав без пам'яти, а мама коло нього ходили, доглядали, заслабли та й померли", — розповідала дочка її, Наталка.
Кармаліта стримався, не сказав, що то він і є. Нащо?
Нащадки її, сини й внуки — вже були серед перших, що організували комуну "Вперед". Карпа не застав, той покинув комуну й виїхав десь на Одещину. А з Наталчиним сином Ладьком, щодня тепер бачиться ...
Кармаліта думав, що свій тягар він залишить, покинувши місто, божество і друзів. Але ж ні! Якщо він колись був у щасливому стані невідання, то тепер знав, що увесь час багато незримих очей стежать за кожним його рухом. Коли не він розкаже сам про кожен свій крок, то розкажуть інші. Бо тепер в кожному він міг вбачати такого ж таємного аґента, як і сам, зобов'язаного доповісти про всі зустрічі, слова, жести ...
І він у стосунках з усіма4 нарочито, підкреслено демонстрував свої ідеологічно-витримані, радянські —позиції, щоб спиняти необережних. Він, який так любив свавільний вибрик думки, сміливість.
Не раз і в нього, хоч і палкого послідовника Кампанелли, свербів язик поділитися ворохом думок про комуну. Як би він хотів бути на місці того п'янички, Соловея Стрижа, який може дозволити собі розкіш прийти до комуни й насміхатися:
— Я регулярно навідуюсь полюбуватися, як росте соція-лізм серед цих злаків індивідуалізму ...
Як хотілося йому часом посміятися ввічі, з перцем, щоб аж у носі закрутило!
І навіть такого простого бажання не може він здійснити. Зв'язаний, вкладений у рамочку "ідеологічної витриманосте, заточений у незриму темницю, з обрізаними крилами.
Принаймні, нікого не спровокував він. Та проте, мусів щодня сповідатися — його й у Дрижиполі знайшли. Ну, а коли б ні? То п'ять, десять його знайомих розказали б те, чого не договорив він, — про різні "висловлюванням
Хай би стежили за ним, — кат його бери! Але коли б він цього не знав!
А то він ходив наче з зав'язаними очима. Його всі бачать, — він нікого. Його про всіх допитують, а він не знає, хто на підозрі, хто — на службі, як він. Сліпе знаряддя чиєїсь, волі. Оце такий простір для його химерної, жадливої діяльности, вдачі? Собака на прив'язі!
Кармаліта пригадує собі, що він не хотів уже раз бути сліпим знаряддям. У своєї буржуазії, яка використовувала його національні почуття.
А хто ж ці? Друзі його народу?
І так він тягнув оцей ланець і щодалі, то нестерпнішим здавався він йому. І тут знайшлися приятелі, яких він полюбив, а мусів їх потай кусати безкарно, вони нічого не підозрюють. Бо хто вони — не знав.
Начальство все настирливіше вимагало відшукувати, відкривати клясового ворога, шукати змов, таємних організацій. Вже кілька разів допитуються чомусь про Дуб'ягу, вже ось другий раз про Тараса Сарґолу, — про якісь анекдоти проти колективізації... А може й Тарас, і Дуб'яга? ..
Того ж бандита Дуку Валер'яну Климовичу хоч роди! Хоч яловий, а телись! — як любив казати Яків Дуб'яга.
Кармаліта рішучо ніде в Дрижипільщині не бачив того нав'язлого у всіх на зубах куркульського опору. Людей, як баранів, як курчат, ловлять, звертають голівки їм, б'ють, як телят на різниці, люди тільки вгинають все нижче й нижче голови, тягнуть кляте ярмо . . .
Серафимові Карма літі аж спинилося серце від цієї думки.
Так він працює на те, щоб швидше запрягали людей у-тяжке ярмо, орали лихом, лихом засівали? Так оце отак допомагає він процвітати соціялістичній Україні?
А на що перевелася комуна, яку він так любив! Що сталося з людьми, які ще недавно горіли ідейним запалом!
Духовому зорові Кармаліти, загостреному в самотності, давно вже розкрилися два шари, дві кляси, два полюси в комуні. Вони поволі, але певно викристалізовувалися.
Одна кляса хотіла користуватися привілеями, жити в достатку, користуватися правами комунара, посилати дітей учитися. Друга кляса повинна була працювати, була обставлена безліччю різних "табу", — приписів, штрафів, нарядів ... і не сміла підіймати голову. Власне, ця друга була на батрацькому становищі.
З подивом^ жалем дивився Кармаліта на те, що комуна не тільки не вибивала з голів інстинкту власности, а навпаки: люди тут зривали одне одному очі за кожну дрібницю, всяке абищо викликало заздрощі, дріб'язкову колотнечу.
В соняшному місті Кампанелли характери облагороджуються, а в комуні "Вперед" Кармаліти — паскудніщають, здрібнюються, насмоктуються випарами заздрощів і егоїзму, зненавистю до товариша. То чого варта його праця?
Ех, краще не думати! Однаково, ніякого виходу він не бачить...
VIII.
З каламутного туману подій останніх днів, як притупився й занив біль утрати десь глибоко в серці, Тарасові виплило на поверхню свідомости, що його викликав до себе новий секретар райпаркому, Шварцов.
Здається, повістку із штемпелем "ду*ке спішно" принесено в день похорону Федька.