Швидкість невпинно наростає. Океан енергії випромінюється рефлекторами корабля, розганяючи гігант-ську ракету, націлюючи и, мов стрілу Розуму, до далекої зірочки Тау Кита. . •
Заграва поворушив закляклими руками, натиснув кнопку на пульті. Ввімкнулась мережа зв’язку. На ек-рані з’явилось зображення ніші, а в ній — постаті Марії.
Марія — вже не прекрасна, чужа, хвилююча дівчина.
Марія — дружина, товариш, соратник. Марія — його серце і душа, його радість і ніжність. Вона спить. М’яке блакитне світло не бентежить її зір, антигравітаційне ліжко майже знешкоджує перевантаження. Хай спочиває! Скільки ще попереду — хто знає? — пригод і незгод.
Іван довго і ніжно дивиться на кохане обличчя. Вуста її на-піввідкриті, вії легко тріпочуть. Що вона ба-чить, де бродить її невгамовна душа? Які казкові краї відкриваються перед нею.
Згасає екран. Заграва зітхнув. Ще багато днів треба летіти наодинці, поки корабель не досягне максима-льної швидкості. А втім, чому наодинці? Вона ж з ним? І рідні серця Землі теж з ним! І Всесвіт, насичений лю-бов’ю і розумом, оточує його звідусіль.
Ось позаду залишається Марс. Червона, пустельна, загадкова планета. Стародавні міста і циклонічні ка-нали, дивні пам’ятники і вимираючі рослини. І два штучні супутники як свідоцтво гігантської цивілізації! Про що свідчать вони? Хто там, у тих космічних ковчегах? Чи, може, правдиве видіння Тані Райдуги в машині часу, коли вона стверджувала, що Фобос і Деймос — це притулок цивілізації, яка готує повий еволюційний спалах?!
Мерехтять у бездонній темряві під променями далекого Сонця потоки астероїдів. Велично в глибині Ко-смосу пливе Юпітер з численним почтом своїх супутників. Яке вражаюче видовище! Невже лише крига, сніги, аміак і метан, вихори хаотичної матерії і холод панують на неосяжних просторах великих планет? Невже граці-озні, чарівні кільця Сатурна — тільки химерна гра природи? Ні, ні! Це неможливо! Не можна вкладати свій ро-зум у заздалегідь приготовлені рамки! Не можуть взагалі існувати світи без розвитку, отже, без життя, без ро-зуму! Бо що таке бути, існувати? Це означає розвиватись, іти вперед, до найповнішого розкриття, відбиття того, що є великою Єдністю Космосу. То хіба може існувати світ, планета, які не розвиваються? Ні, бо вони просто зникнуть, регресують, розпадуться, як розпалась міфічна планета Фаетон.
Є життя скрізь. Скрізь панує розум, чуєте, невіри?! Він проявляється не лише в білковій оболонці, не применшуйте можливостей Безмежжя! Він розів’ється в будь-якій субстанції — від вуглецевої до вогняної, від кремнієвої до антиречовинної або такої, про яку ми і уявлення не маємо!
Вітаю тебе, величний Юпітере! Ми ще не знаємо що ховаєш ти за своїми важкими хмарами, ми ще не ді-зналися, що являють собою твої дивні супутники, ціла система світів! Я вірю, передчуваю, знаю — ти населе-ний могутніми істотами. Вони не схожі на нас, але вони наші брати по розуму! Ви є, друзі і соратники в гігант-ській боротьбі з хаосом! Ви є, і я посилаю вам свої ясні думи і відкрите серце! Я вітаю вас, великі брати!..
Минають години… Чи дні?! Хто знає? Тільки хронометр байдуже, уважно відлічує відносні поділки ри-тму єдиного Часу Всесвіту. Позаду залишається орбіта Плутона. Сонце вже перетворилося на сліпучо-жовту зірку.
Заграва переключив систему двигуна на живлення міжзоряним пилом. Тепер корабель буде летіти до ме-ти з рівномірним прискоренням, зберігаючи внутрішні запаси палива, енергії. Крім того, завдяки прискоренню в ракеті пануватиме нормальне штучне тяжіння.
Іван перевірив системи живлення, дані приладів, проконтролював свої підрахунки кількома лічильними машинами. Відповідь від трьох кіберів прийшла з усіх закутків корабля однакова: курс правильний, прискорен-ня нормальне, порушень режиму в системі управління і живлення немає.
Заграва поворушився в глибокому кріслі пілота, насилу підвівся. Похитуючись, пройшовся по каюті. По-ра. Пора будити Марію.
Він підійшов до стіни, відсунув невеличку штору, що закривала маленьку нішу. Там було дзеркало, уми-вальник, автоматичний перукар. Іван швидко поголився, роздягнувшись, витер все тіло освіжаючим еліксиром. Дивлячись у дзеркало, сумовито всміхнувся. Еге… Вже час штурмує обличчя, тіло. Ось його армія — зморшки біля очей, сивина, темні кола під очима. Ну та дарма. Хіба серце старіє? Хіба він не такий же, як і тоді, над Дніпром, коли Маня була ще дитиною, коли він готувався до свого першого польоту і до свого першого кохан-ня. Політ не забарився, а любов? Тільки тепер прийшла вона — та єдина, свята любов, що владно з’єднує розді-лені половини в усіх усюдах Всесвіту.
Він одягнувся, ще раз оглянув себе і пішов.
Зупинившись над ліжком, довго стояв, обіймаючи Марію поглядом, серцем, думкою. Потім натиснув важілець апарата пробудження. В повітрі поплив ніжний аромат троянд, прозвучала тиха мелодія, стіни почали мінитися барвами.
Марія розплющила очі.
— Це ти, Іване? — тихо прошепотіла вона. — Я бачила тебе там…
— Де, Маріє?
— У прекрасному світі. Ми були разом. Ми творили чудові мелодії… В слові, в музиці, в формі. Ми ба-чили прекрасних істот — наших братів. І не було кінця тій творчості. Все вище і вище, далі і далі, до неосяжних глибин Всесвіту.
— Так буде, Маріє. Ти правильно бачила. Вставай.
— Де ми?
— За межами Сонячної системи.
Вона плавно підвелася з ліжка, обняла його, притулилася гарячою щокою до рідних грудей.
Іван тримав її, ніби найцінніший скарб світу, прислухався до стуку сердець, до плину крові. Що ж це за тайна — єднання двох? Всесвіт існує цим, на цьому тримається! Двоє! Двоє в одному! Основа і символ Буття.
Вічне протиріччя, вічне єднання. Єднання, що дає новий імпульс, нове народження, нові протиріччя, по-шуки і так — до безмежжя!
Космос, а в ньому він і вона. Чи є ще хтось, крім них? Чи, може, вони лише уявляли себе окремо від Все-світу, а насправді завжди була, є і буде Велика Єдність, роздрібнена на міріади іскор незнанням, ілюзією.
Вони ввійшли до каюти, сіли поруч біля оптичного отвору. Розмаїтими вогнями дивилася на них зоряна прірва, кидала райдужні промені на задумані обличчя.