— Попереду — роки, десятиліття, — тихо сказав Іван. — Тобі не буде сумно в нескінченному польоті?
— Хіба можна сумувати на безмежній дорозі? — просто сказала Марія. — Або треба зійти з неї, або вічно творити. Творчість і сум — несумісні.
— Як ти схожа на свою маму, — прошепотів Заграва. — На Таню. ",, "
— Я дочка її, Іване милий. Я завжди пам’ятаю її.
— А пам’ятаєш останній вечір? Коли мене викликали в Москву. Я тоді не дослухав її. Пам’ятаєш? Вона мандрувала на тисячі і навіть мільйони років. Чи ти запам’ятала те, що вона розповідала?
Марія похитала головою, всміхнулася.
— Звичайно, ні… Куди маленькій Мані до таких абстракцій!
— Шкода, — сказав Іван. — Такого польоту думки як у неї, важко знайти.
— Ти не дослухав, — з жартівливим докором заперечила Марія. — Я не запам’ятала дитячих вражень, але зберегла мамині записи.
— Про що? — з подивом запитав Заграва.
— Про те, що тебе цікавить. Про її видіння в машині часу. І багато іншого. Хвилинку, зачекай…
Марія відчинила свою шухляду біля ліжка, дістала старий товстий зошит у шкіряній палітурці, подала Івану.
Він взяв зошит, розгорнув його. Знову оживає минуле, шумить дніпровська течія, тонко видзвонюють сосни на піщаних горбах і чути палкий, переконливий голос Тані Райдуги — худенької, гарячої жінки, серце якої проникло в таємницю мільйонноліть.
На жовтих сторінках — напівдитячі рядки. Але за ними — видіння космічного Безмежжя, грандіозних шляхів Еволюції. Іван, хвилюючись, читає такі прості і такі незвичайні слова, що народилися в сміливому серці жінки більше десяти років тому:
"Я не пам’ятаю постатей, облич. Не пам’ятаю будівель і творень тих неймовірно прекрасних істот. Це не під силу моєму обмеженому розуму. Але я зберегла в свідомості суть їхнього буття, мету і шляхи творчості…
Я жила серед них, я була ними. Там не було "я". Там навіть не було "ми". Там були "вони". Все було в єдності, в гармонії, як У прекрасних симфоніях великих композиторів.
Ті істоти жили творчістю. Вічною, безупинною. Вони жили красою. Вони жили пошуками і вдоскона-ленням, а вдосконаленню нема кінця, отже, вони жили Безмежжям.
Вони пізнавали найглибші закони стихій, матерії. Вони наказували їй.
Вони творили сонця і планети, вони творили нове життя і давали імпульси новим еволюціям.
Не було в далекому світі нездійсненних завдань. Вони обов’язково здійснювалися в Безмежжі.
Знання того світу було просте і ясне. Воно висловлювалося без слів, бо Знання грядущого користувалося незрівнянно вищими символами, ніж мова. Але нашими словами його можна висловити так:
— Не треба містичних вигадок. Не треба пошуків особистого безсмертя. Воно неможливе. Особисте без-смертя — страшна химера. Хіба може бути вічною конечна форма? Хіба можна затиснути безмежне в обмеже-не? Ні.
Світ — це Велика Єдність. В Часі і Просторі, в будь-якій сфері, в будь-яких координатах. У всьому Без-межжі він — Єдина суть і ми — його частина.
Кожна частина відбиває цю єдність, йде до її розкриття. Тим шляхом йде людство, тварини, рослини, вся матерія. Буття — це всеохоплюючий процес прагнення до Єдності, до Синтезу. Це закон Буття, основа Еволю-ції, навіть смисл Часу, бо матерія не рухається в часі, а розвивається.
Розвиваючись, Всесвіт синтезується через самопізнання в особі розумних істот. Охопивши в Безмежжі повністю певний матеріальний ступінь, синтезувавши його, Всесвіт стає своєрідним зерном, яйцем, яке, засвої-вши досвід попередньої Еволюції, розгортає нову Еволюційну спіраль. І так без кінця".
Заграва закрив зошит, зітхнув. Деякий час сидів мовчазний, прикривши долонею очі.
— Важко сказати, що вона винесла звідти, з майбутнього, а що народилося в ній, — тихо сказав він. — І в мені вирують такі думки… І, звичайно, найголовніша з них, істинна — це відчуття Єдності…
— Хіба минуле і майбутнє не взаємозв’язані? — заперечила Марія. — Хіба Всесвіт не є одна мить і віч-ність?
— Може, й так, — засміявся Іван. — Може, й так, моя дорога опонентко. Попереду ще багато років супе-речок і праці. Попереду — підготовка до зустрічі з далекими істотами. Хто скаже, що нас чекає на цьому шля-ху?
— А навіщо думати про це? — з посмішкою заявила Марія. — Треба готуватися до найстрашнішого. Це єдино правильна тактика.
— Гаразд, — миролюбно згодився Заграва. — Приготуємось до найстрашнішого. А зараз — до роботи. Зв’язок із Землею, з Сонячним Островом. Будемо щодня передавати їм інформацію польоту, досліджень прос-тору.
— Іване, — хитро всміхнулася Марія. — Ти забув дуже важливу річ.
— Яку? — здивувався Заграва.
— Я поки що не ефірна істота. Треба обідати. Ти не проти такої земної пропозиції?
— Ні, ні! — жартівливо підняв руки Іван. — Згоден. Закони матерії непохитні. Будемо готувати перший космічний обід…
СТРАШНА РОЗЛУКА
Минали роки.
Корабель невпинно мчав до своєї мети.
Життя на ньому йшло розмірене, сповнене радістю пізнання і очікування.
Періодично посилала свій привіт Земля. Могутні промені психічної енергії намацували корабель в прос-торі і зв’язували двох космонавтів, двох посланців людства з багатомільярдною вітчизною.
Регулярно передавав Іван Заграва матеріали досліджень. Записи апаратів по вивченню структури просто-ру, полів тяжіння, складу міжзоряних газових чи пилових туманностей, ефектів зміни ритміки часу і простору. Разом з тим проводились досліди по передачі думки на відстань, по конденсації психічної енергії, її впливу на речовину, на поле, на стан людини, на сни, на працездатність. І як не дивно, величезну роботу в цьому прово-дили Іван і Марія, бо вони були повністю ізольовані від впливу мільйонних мас людей, і побічні зв’язки, коли-вання, настрої повністю усувалися космічною самотиною.
Інколи Марія жартувала. Підслухавши думки Івана, який міркував про майбутню зустріч з примітивними істотами далекої планети, вона потихеньку підлаштовувалась до його строю думок і викликала неприємні асо-ціації: напад химерних потвор, бої з ними. Іван хвилювався, дивувався, занепокоєно дивився навколо себе і, нарешті, бачив хитре, веселе обличчя дружини. Він догадувався, що це вона втручалася в його психічну роботу, і сварився жартома на неї: