А потім знову думав про те, як всіх цих хлопців і дівчаток навчати, як прищеплювати їм кращі людські почуття і погляди. Як цього навчитися? З досвіду він знав, що це дуже тяжке завдання. Всі учителі беруться за нього, а чи дають зусилля, прикладені ними, потрібні наслідки? Хіба ми не бачимо раз у раз, як з школи виходять бузувіри, лихі люди, злостиві й ледачі? В інституті Григорій Савич думав, що з хлопців легко робити людей, треба тільки з повним серцем взятися до діла. А от спробував, і виходить — не легко!
За тими думками він частенько і про Ієреміаду забував. Та ненадовго.
Згадував її Григорій Савич завжди дуже гарно. Розгортаються якісь кущі, і з них прозирає обличчя. Це обличчя — Ієреміади. На ній біде плаття, блакитна косинка. Косинка поволі стає прозорою, серпанковою, і серпанок цей уже не косинка, а марево. Марево це тремтить, гускне. За ним ховається лице Ієреміади, потім знову з’являється!
Григорій Савич сумко хилив голову. "Не піде вона за мене. Вона — красуня. Як іде по вулиці — всі обертаються. А я — що? Звичайний собі учитель, такий убогий духом, що навіть дітям ради не дам. Де вже мені думати про неї. Краще забути".
Це так думав Григорій Савич. А що ж думала Ієреміада?
Додому на літні канікули Ієреміада примчала тоді, як Григорія Савича й слід прохолов. Коли вона це побачила, то серце її ураз стислося, що аж сльози з нього закапали. "Я так поспішала до нього, а він — не діждався, втік, повірив у якогось студента Колю, котрого і на світі немає! Навіщо мені той студент Коля, коли я люблю тільки Григорія Савича? А коли й розповідала про нього, то тільки тому, що боялася: догадається Григорій Савич, що я не когось люблю, а його. А я не можу так. Від сорому згорю. Хіба ж може дівчина перша сказати хлопцеві: "Я люблю тебе"? Ні! Ніколи вона цього не зможе. Бідолашні жінки, ми повинні завжди вигадувати, щоб ніхто не догадався, що за тією вигадкою сховано".
Ієреміада спочатку трохи поплакала, потім її за серце вхопила злість. "Та й ти добрий,— накинулася вона в думці на Григорія Савича.— Інший вже давно догадався б. А ти віриш дурним байкам про студента Колю, тьху на тебе! Коли ти такий, то зовсім не буду тебе любити, не потрібний ти мені".
Ієреміада витерла сльози, умилася, глянула в дзеркало — чи дуже заплакані очі, і сказала собі: "Минулого року влітку топтав за мною стежку тракторист Олег Кучерявий. Тоді я його прогнала, а тепер проганяти не буду. З ним у кіно ходитиму, у клуб, на танці. Хай тоді поскаче Григорій Савич!"
Увечері справді прийшов Олег Кучерявий з хлопцями й дівчатами. Пішли в кіно. Потім танцювали в медсестри Каті. У Каті була своя радіола і сила-силенна пластинок до танців. На другий день кіно не було, ходили так гуляти. На четвертий день, як Ієреміада зовсім знемогла за Григорієм Савичем, Олег Кучерявий сказав:
— А знаєш що? Давай поїдемо у наш райцентр. Там сьогодні самодіяльна вистава. Це ж тільки тридцять кілометрів. На своєму мотоциклі я домчу тебе за мить.
Ієреміада вже вмирала з туги і, щоб зовсім не вмерти, сказала:
— То мчи! — і очі заплющила, бо знесиліла від страждання.
Олег Кучерявий подумав, що вона так збезсиліла від почуття до нього, дуже запишався і сказав собі: "Два або три рази покатаю її на своєму мотоциклі, а тоді й сказати можу: "Я тебе вже два роки кохаю. Ходімо в загс запишемося. На цей випадок я наскладав п’ятсот карбованців, і ми їх на весіллі прогуляємо’ всі до копійки. Чого за цим жалкувати, коли весілля буває лише раз на віку!"
Олег Кучерявий пішов у садок, нарізав троянд, гладіолусів, гайлардій і всяких інших квітів. Гладіолуси він прикріпив з обох боків коляски; гайлардії розсипав там, де стоятимуть ноги Ієреміади. Троянди ж поставив у глечик. Цей глечик він купив у Києві на Хрещатику, в фарфоровому магазині — там все продається фарфорове... І глечик був фарфоровий. Троянди пахтіли; зеленів скрізь по вулиці спориш, і цвірінькали на тинах горобці.
Коли Ієреміада побачила заквітчаний мотоцикл, то сплеснула руками:
— Що це? Для кого?
— Це все для тебе,— відповів Олег.— Для тебе, сонце душі моєї.— Ці слова Олег Кучерявий сказав тому, що любив читати стародавнього перського поета Омара Хаяма, а на Сході люблять яскраву барвистість у виразах.
Люди визирали з вікон, милували очима квіти й казали: "Як він любить її! А вона ж кохає учителя. Бач, і в нас у селі драма наспіла".
Ці слова треба було почути Григорію Савичу, так де ж, як він хтозна-куди забрався! Учитель ішов за своєю експедицією, і цього разу погляд його весело гуляв на Пилипові й Хомі. Пилип знайшов шість старих гвинтів, загублених шоферами, і позатикав їх у петельки, прикріплені до пояса. Петельки од ваги порозтягалися, пообвисали, залізо дзенькало і било Пилипа по стегнах. Обвішаний цим залізяччям, з ножем за поясом, з курячим крильцем, що визирало з кишені, Пилип був смішний, але невтомний і неугавний. Він бадьоро йшов попереду загону і жваво розмовляв з Хомою. Учитель вслухався. Пилип розповідав про те, як мати наварила варення, а сестра Клава вночі над’їла. Щоб замести сліди, вона вимазала тим варенням сонного Пилипа. Мати набила його. І от тепер він хвалився:
— Б’ють, а воно й не болить! У мене шкура мов залізна. Та ще коли за правду б’ють.
— Яка ж це правда? — здивувався Хома.— Не ти ж поїв, а Клавдія.
— Так це я тепер знаю, що не я,— сказав Пилип.— А тоді — всі в один голос: "Раз у Пилипа ніс і щока у варенні, значить, вік винний". А коли всі так кажуть, то і я подумав: "Це ж таки, мабуть, правда". Та ще й лаю себе: "Ач який, хоч сонний, а лукавий. То вже коли заробив, хай б’ють".— Пилип помовчав трохи потім похитав головою.— От коли ні за що б’ють, тоді хіба ж так болить!
Коли Григорій Савич учився в інституті, йому й на думку не спадало, що в наш час хтось може вчити дітей за допомогою віника чи мокрого рушника. Украв у батька бритвочку, зіпсував чужий безмін, надпив молоко, спустившися потай у погріб,— начувайся! І б’ють. Б’ють не чужі люди, а батько або мати, котрі душу готові покласти за дитину свою. А діти? Спочатку плачуть, потім забувають. Побачивши матір, яка тільки вчора його побила, Пилип півкілометра біжить їй назустріч. Як був малий, обнімав коліна, а тепер на радощах поспішає розказати, що і в хаті прибрав, і теля напоїв, і вже картоплі начистив. І так дружно йдуть, так розмовляють, неначе ця мати ніколи не гримала на Пилипа і віник її не гуляв у нього на спині!