Хороше свято Новий рік. Особливо хорошим воно було для нас — хлопців, бо пов'язувалося з особливого роду самодіяльністью, яку народ щедро оплачував цукерками й пряниками.
Добрі люди! Ви і уявити не можете, що то було! Ще десь там отой Новий рік, а ми вже починаємо готуватися. Треба вивчити спеціальне поздоровлення.
Зимовий холодний вечір. Двері — рип! І ось уже в нас у хаті Тишківський Василь. Потім ще раз двері рип! І на порозі стоїть Сидір Цапок. Чудна сім'я у нього була. Тітку Секлету — матір його, звали у нас на кутку Секлета Коза. А син — Цапок!
Ось уже нас і троє. Жили ми в той час у старій-старій хаті. Пізніше мої батьки і хату обновили, і ліжко купили, а в ті часи, про які мова, ліжка у нас не було. Під стіною вмощували широкий настил з дощок. Настил цей у нас звався піл. На полу спали батько і мама, а ми, малі,— на печі. Для цього в хаті стояла величезна споруда з цегли, в якій пекли і варили, отож — вари ста піч. Зверху на плечі улаштовувалась спеціальна платформа з цегли. Знизу цю платформу підігрівав вогонь печі, і тому на тій платформі, або просто на печі, було завжди затишно і тепло. А для нас — це дуже потрібна річ була. Теперішні діти, починаючи від смоктунчиків, крім фланелевої білизни взимку, мають ще й теплий верхній одяг, здебільшого шерстяний, мають теплі черевички, валяночки, калошики. В ті часи, про які тут мова (а це роки 1908—1911), хлопчики й дівчатка нічого подібного не мали. Хлопчик бігав у полотняних штанцях і полотняній сорочці. Ці штанці і сорочечка водночас були і білизною, і верхнім одягом. У дівчинки за верхнє і нижнє вбрання правили платтячка, самі платтячка, штанців у ті часи дівчатка не носили. От і уявіть тепер, як отим маленьким людям жилося взимку в отакій одежі. Озираючись внутрішнім зором у ті часи, я пригадую, що в холодку пору року я завжди мерз. Мені було холодно надворі, холодно на долівці в хаті, холодно на лаві біля вікна, і єдине місце, де я міг врятуватися від холоду, була наша піч! Але піч призначена для того, щоб грітися на ній і взагалі — жити. Для репетицій вона була непридатна через перенаселеність, бо, крім мене, там шукали захистку мої брати й сестри, крім того, там сушилося жито і, згорнувшися клубочком, вуркотів наш кіт. Тому визнано було, що для репетицій найкраще місце — піл. Залізаємо на піл всі втрьох — я, Василь Тишківський і Сидір Цапок, син тітки Секлєти Кози, і починаємо розучувати новорічне поздоровлення, ї отак сьогодні, завтра і післязавтра. Тим часом невблаганно насуваються новорічні святки. Тридцять перше число! По сел"і ходять колядники з колядками, щедрівками. Пісні лунають з усіх кінців: "Щедрик-ведрик, дайте вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски..." Але наш час ще не прийшов. Наш час прийде ранком першого дня Нового року.
І ось — сьома година ранку. Чисті полотняні штани на мені. І сорочка нова, біла. Ще звечора мама постригла мене самими ножицями, без гребінця. Голова — як луки в сіножать — вся в покосах! Вскочив у чиїсь великі холоднючі чоботи, вскочив босоніж, бо хіба до онуч у такі відповідальні хвилини? На плечах мамина свитина, на голові батькова шапка. Це все дрібниці не варті уваги. Швидше, першій на вулицю, бо там, певне, вже ждуть не діждуться Тишківський Василь і Сидір Цапок, син тітки Секлети кози. Еге ж, вони справді там. Сім годин ранку під Новий! рік — дуже рання година. Майже ніч. Але не темно. Вся земля закидана заметами снігу. І ця білизна снігу, і сяйво останніх зірок на небі роблять пітьму синьою, якоюсь особливо красивою.
Мороз тріщить, хапає за носа, наливається вщерть в чоботи, проходить під білу святкову полотняну сорочку. Дарма! Сьогодні свято! Всі дерева в інії, неначе в білих смушевих шапках, сніг під ногами рипить, скрізь по селі, у всіх хатках світяться вікна. Там чекають нас наші контрагенти. Тупотимо по прометеній стежці, стукаємо у віконця, у двері:
— Тітко, благословіть посипать!
— Благословіть посипать? — спитаєте,— Закрутив, чоловіче! Адже збиралися начебто поздоровляти добрих людей з Новим роком?
Ні, не закрутив. У кожного з нас в кишенях грамів по двісті-триста пшеничних зернят, і ними ми, як прийде момент, почнемо посипати хати отих контрагентів, байдуже, хто вони: бородаті дядьки чи чепурненькі тітки у святкових очіпках. А проте це неправда. Нам зовсім не байдуже, хто нас пустить у хату,— тітка чи дядько. Дядьки взагалі страшні, бородаті, кудлаті, голоси у них, як лев'є рикання. Крім того, дядьки скупі. Тіточки — навпаки, бо для них немає нічого кращого на світі, як пригостити і потішити своїх щирих голосистих посипальників. А для цього у них ще заздалегідь припасені барбариси, кисленькі дюшеси, м'ятні цукерки, гарненькі кругленькі копійки і пряники. Яких тільки пряників не буває на світі! Найперше — білі м'ятні — солодкі такі, що аж губи злипаються. Бувають ще медяники. Ці — темні, мов шоколади, і теж пахучі і теж солодкі! А хто не знає чи не пам'ятає пряників фігурних? Ось козак на коні, а це дівка з відрами. Козак весь червоний, дівка — зелена. І які ж гарні ці отак щедро пофарбовані пряники! Встромиш в нього молоді зуби, і душу охопить така радість, що аж очі заблискотять. Ех, часи були! А то ще дарували нам цукерки з чудернацькою назвою марафети! Завдовжки сантиметрів двадцять-тридцять, паперова обгортка оповита золотим ретязком, а обидва кінці прикрашені рясними красивими китицями. Довга-предовга оця конфета теж радісно солодка, в рот покладеш, а назад нема сили висмикнути. Глянеш на неї з торця і бачиш, що вона витягнена не з одноцільної маси, що в тій масі є нитки червонясті, зеленаві і сині. ї маса та не суцільна, а дірчаста. Кожна така дірочка трубочкою протинає наскрізь усю цукерку. От яку користь мали посипальники за свої добрі почуття, за ранковий візит з новорічним поздоровленням! Теперішні люди вже забули про це. Ех, люди, люди. Але пішли далі. Ось посипальники в хаті.
Хата святково опоряджена. Наново побілені стіни, наново вимазана глиною і посипана білим піском долівка. Дзеркало чи комин печі теж побілені. В хаті напівтемно, і нікого, крім тітки, не видно. В кутку перед іконами блимає лампадочка, кидає урочисте світло і тіні на стіни, на долівку, на тітку Марину, на нас. Ми спинилися біля дверей, шапки поскидали, щоки палають від хвилювання. Все діється швидко. Ще як слід не переступили поріг, а Василь Тиш-ківський вже починає сходу: "А в полі полі, сам плужок оре..." Голос у нього хлоп'ячий, хрипкий, але впевнений, приємний. Ми з Сидором Цапком кидаємося відважно навздогін за Василем. Урочистий гімн, що його виконує наше тріо, заповнює хату. І це те, чим зараз живе тітка Марина. Бідолашна! Вона не знала ні кіно, ні концертів, ні театру, ні опери — жодних видовищ. Тільки церква та оці ось видовища в "її власній хаті! На серці у неї свято, на щоках, як і у нас, виступили рум'янці. Тільки у нас від хвилювання, а в неї — від зворушення. Вона стоїть біля столу, слухає, а рука сама простягається до шухляди в столі, А там у неї, у тій шухляді, оті копійки, пряники м'ятні, медяники, червоні, червоні козаки на конях, зелені дівки. Не скупіться, тітко, давайте ласощі щедрою рукою, бо ж прийдемо ми до вас не раніше, як через рік...