І в нього народилася така думка. Візьме пташеня у зуби за шкірки, як кішка кошеня, і — вниз. Це буде кіб’я його, Костеве. А що ж Сашкові? Нічого? Але Кость не міг так учинити, щоб у нього було кіб’я, а в Сашка — ні. Тоді хіба так зробити: віддати здобич Сашкові? А собі? А собі нічого. Але і з цією думкою Кость не міг примиритися.
Від напливу сильних почуттів, що супроводили ці міркування, у Костя аж сльози на очах виступили. Повагавшися трохи, він сказав сам собі: "Щоб справедливим бути, не треба кіб’яти ні йому, ні мені!"
Кость розчулився і, звертаючись до гнізда, де принишкли пташенята, мовив: "Прощавайте і живіть спокійно. Кость не з тих хлопців, що комусь завдають кривди. Нам ще в четвертому класі Ганна Іванівна казала, що кібець — помічник хлібороба, бо пожирає силу мишей і всяких коників, які завдають шкоди на городі, і в полі". З цією промовою й спустився Кость на землю.
— А де ж кіб’ята? — неспокійно спитав Сашко, жадібно позираючи Костеві на те місце, де мала бути у нього пазуха.
І Кость сказав йому:
— Чуєш, Сашко, я передумав. Ще в четвертому класі Ганна Іванівна розказувала про кібців, які вони корисні, як їдять мишей, коників і всяку погань. А там аж четверо кіб’ят. Як виростуть, так — ого! Хай начуваються польові шкідники! І взяти було нікуди: ні майки, ні кепки.
— Ех, якби сорочка! В сорочку їх брати найкраще,— сказав Сашко.— У майці вони під руками вилазять і за спиною теж. А як у сорочці, то нікуди їм нема ходу.— Сашко аж зітхнув від переживання.— Чого ми не догадалися взяти хоч одну сорочку на двох! — Він ще раз зітхнув і закінчив: — Оце коли б нас побачила Ганна Іванівна, сказала б: "Молодці, хлопці, ніякої шкоди природі не роблять!"
В курінь вони повернулися мовчазні. Спочатку лежали, відпочивали, потім Кость сказав:
— А тепер і радіо послухати не зашкодить.
Радіо у них було саморобне, детекторне, в школі зладнали. "Апарат" стояв у курені на табуреточці. Приятелі посідали коло нього, і Кость почав тикати головкою в кристал. Сашко дивився за цими практичними Костевими вправами і теоретично коли-не-коли додавав:
— Та ти не туди штрикай. Ось отут, осьдечки шукай,— і показував соломинкою, куди треба штрикати.
Кость націлився туди, рука сприснула, кінчик голки потрапив у зовсім іншу точку кристала: радіо враз дзвінко, весело заговорило, і Сашко скрикнув:
— А що, чи не я казав, де треба шукати!
Кость промовчав, бо радіо в цей час почало розповідати Про неймовірні речі, а саме: про експедицію новошпеничанських хлопців та дівчат, про Явтуха й Білана, які супроводили ту експедицію...
Слухаючи все це, хлопці й роти пороззявляли. Коли передача закінчилася, Кость вигукнув:
— Оце експедиція так експедиція! Всім експедиціям експедиція.
— Хотів би я глянути на їхнього Білана,— обізвався й Сашко.— Який він: чи такий, як у нас, чи не такий?
На це Кость з ентузіазмом відповів:
— Куди там нашому! Хіба наш в експедиції бував? Наш в експедиції ще не бував!
— Ну, то буде,— зовсім несподівано і для Костя, і для себе сказав Сашко й докинув: — Чого це їм можна ходити в експедицію, а нам так не можна?! Ми теж підемо! — Сашко спрямував погляд кудись в неосяжні обрії, ніби стежачи за рухом новопшепичанських хлопців.— Підемо назустріч їм. Через річку Рудку, на Білу Криницю...
Ця Сашкова думка запалила Костя. Яка то буде радість побачили Пилипа й Хому, подивитися, як зустрінуться обидва Білани — новопшеничанський експедиційний і їхній експериментальний. У новопшеничан ще й дівчата є — Оля і Люся. Тільки куди їм до Люби! Люба така, що кращої й на світі немає!
Це, звичайно, була правда. Але ж у тих був ще й Явтух!!!
Кость почухав потилицю, далі поклав пальця на губу; довго отак сидів і враз щасливо осміхнувся.
— Хай у них буде Явтух, а ми придумаємо таке... таке...— Очі у нього заблискотіли, він підсунувся до Костя, торкнув його за коліно.— Пам’ятаєш, Хрисанф Іванович розказував про капітана Скотта й Амундсена, як вони Південний полюс відкривали. Той — так, а Амундсен — з собаками...
Кость підвів на Сашка очі. Спочатку ці очі нічого не розуміли, згодом в них блиснув здогад.
— Це щоб і ми на собаках?!
Ось що сталося наприкінці такого звичайного в хлоп’ячому житті дня.
Розділ шостий
З самого ранку Пилип і Хома заклалися, хто більше назбирає індустріальних виробів — Пилип болтів і гвинтів чи Хома гайок, шайб і подібного металу з дірочками посередині.
У хлопців путніх кишень не було, бо штани лежали в рюкзаках, чекаючи парадних випадків, а в трусах хоч і були невеличкі кишеньки, та ніхто ж їхніх потужностей не розраховував на індустріальні вироби, хіба що на носовички або, в крайньому разі, на рожеві мишенята й іржаві вухналі.
Хома знайшов мотузочок, зробив з одного боку петельку, а з другого зав’язав вузлик. Вийшло путо для коней. Коли знайде гайку, то наниже її, як намистину, на путо, путо застебне і — через плече!
Пилип зробив інакше. Він за допомогою швайки приладнав до пояса чотирнадцять петель. Як засуне з півдесятка-десяток гвинтів у петельки, то вже на ньому буде не пояс, а патронташ.
Рушили в дорогу, і Пилип та Хома з головою поринули в змагання.
Куприк чимчикував поруч Женьки. Обидва по черзі дмухали на гороб’ячу пір’їнку, щоб вона геть одлетіла. А вона не одлітала, все лізла в носа.
Тимофієві було ліньки щось думати і щось робити. Він брів посеред дороги, вибираючи місця, де найбільше нагрітої сонцем пилюки.
Оля й Люся шукали квітів понад пшеницею і пискотіли.
Явтух ув’язався за Тимофієм й ліниво плентався, бо мав відчуття повного задоволення, як і Тимофій.
Білан ішов за лівою ногою Григорія Савича і думав про світ. Світ великий, за день і півстепу не оббігаєш. І цей великий світ доля обертає ні на що, бо йди за ногою Григорія Савича і стеж за дурним Явтухом!
У Григорія Савича були свої думки: скільки клопотів з цією експедицією, з Женькою, Тимофієм! Женька вродився неслухняний, Тимофій ще гірший. Він мало чим цікавився і хоч любив дарувати, так добрий був не за своє. Люсю, Григорій Савич любив, бо була спритна і ніколи ні на кого не скаржилася. Оля зворушувала його своєю несокрушимістю. Лице у неї було пшеничне, щоки рум’яні. Коли Оля довго тряслася на грузовику, щоки від цього у неї починали боліти. Як же їм не боліти, коли то пампушки, а не щоки! Григорій Савич посміхнувся і ще раз глянув на товстенькі Олині роки.