По дорозі до неї часом надиблеш щось цікаве. От ішла я біля колон університету й прочитала, що в колонній залі відзначають діяльність академіка Агатангела Кримського, вступ вільний. Я й зайшла. Побачила на сцені дуже вже старенького дідуся. Він часто повторював: "Я вже старий, то мені вже однаково" і при цьому розказав, хто написав "Ще не вмерла Україна". А це ж була жахлива контрреволюція в стінах університету та ще й при повній залі молоді. З іншої розповіді я запам'ятала про початки літературної мови. Розповідав, як їхній гурток творив терміни на абстрактні поняття, яких ще не було, а потрібно. От, наприклад, слово "темно" було, але "темрява", "пітьма", "темінь" — це ті варіянти, що їхній гурток пропонував. Деякі слова тепер уже так прижилися, що ми їх не відчуваємо, як ковані, ("певність") а деякі забулися, їх життя не прийняло і вони загинули...
Цікаво надзвичайно! Жива історія!
Але такі перлинки траплялися дуже рідко.
І постійна дума: що далі? Знов вертатися до канцелярії? Вже на носі сорок років... Сорок років — нема на коли відкладати, а я й досі нічого не зробила. Коли ж я виконаю свою місію?
Нехай ніхто не сміється. Якби я гостро не відчувала внутрішнього наказу і певности, що мені місія призначена, то не мала б я снаги йти проти течії. Я була сильна тим, що я ніде не схибила, що мій спосіб писання (в очах критиків "повзучий емпіризм") був для мене єдино вірним, інакше я не вміла і не хотіла писати, нецікаво було. То не мала за що каятися. Ніякого викривлення дійсности я не допустилася, бо така вона й була. Як я не підходжу такій сучасності, то так і буде, працюватиму сама. Для себе. Над собою. Випливав наверх мій ще юнацький ляйтмотив, може навіть наріжний камінь мого світогляду: самовдосконалення. Справа не в режимах і не в ідеоло-гіях-суспільних ладах, а в людях. Як люди будуть досконалі, то всякий СОЦІАЛЬНИЙ устрій буде справедливий. Треба рости, поліпшуватися. Всім.
Але яка ж моя місія, що я маю виконати? Я так і не знала.
* * *
Прокидалася вранці з кислим почуттям безперспективносте, п'явкою гризоти, суму... Нічого, нічого нема вже для мене в майбутньому. І з депресією — нудьга, нудьга, нудьга! Дві товаришки впродовж багатьох років.
Від цих "товаришок" рятували мене нові товариші й товаришки — думки. Ні з ким же було ділити моє найбільше горе: я не можу писати, щось мене зав'язало. А знаю ж, що великі сили й багатства в мені. Не було з ким розмовляти й вирішувати постійні проблеми, то часом я записувала той плин думок, що йшов через мозок, а здебільшого думала. Оце йду з бібліотеки додому освітленими електрикою лісистими вулицями, з фантастичними взорами на хідниках та й заповнюю час, щоб не нудно було йти.
Коли вріже гострий ніж якоїсь події (а я ж вразлива, кому дряпина, то мені рана) і нема кому пожалітися, — я себе умовляю, що я ж сама себе до цього змалку готувала.
Так, я вразлива. І захоплення кимось — це також вразливість. От вразить мене якийсь незвичайний чоловік на тлі сіризни, — і думаю про нього, спостерігаю, шукаю; що ж мене вразило? А що я зроду маніякальна, то й виливається цей інтерес у одержимість, мушу її тоді видалювати з себе писанням...
Або: не раз забирала думка, чого це Гася так легко з людьми знаходить спільну мову, має про що говорити, а я — той слимак, що колись, ще в Ставищах, вибрала собі за літературний псевдонім? Сама вимоглива, кожна дрібниця ранить, а як щось зранить, то відразу відходжу, не нав'язуюся з собою. Може в цім секрет? І кінець-кінцем — нікого до душі...
Чи може тому, що правду казав Яковенко: "То ви самі нецікаві!" А чому нецікава? Негарна. Не маю, в що вдягтися. Зневажаю косметику, щоб штучно зробитися "гарненькою". Не маю кокетства. Хто ж я? Що я? Калічка-дерево. Захиріло, викривлене, — і хоче таки рости.
І тут — уперта думка. То буду сама. Як я така невгодна цим людям, що серед них судила мені доля бути, то буду сама. Буду знаходити собі своє внутрішнє життя, щоб у душі цвіло... Ось ця гра думки, ось це химерне плетиво на хіднику, що я на нього ступаю, ось заглядаю в калюжки після дощу й бачу ще один світ, кращий за той, що дійсний... Ось зимове повітря, що раптом у січні дихне весняним духом... Ось весна, нежить, а крізь нього про микається безпредметне щастя, якась "закоханість", ейфорія... Пробиваються ці пахучі настрої, питаю сама себе: чого ти пригнічена? Цей день, ця хвилина — твоя, радій! А що буде взавтра, — нехай воно само за себе журиться...
Думки, як відомо, пливуть через мозок хмарами, купами, переплетено. От виберу собі якусь гілочку і общипую, якусь ниточку — і йду за нею.
... Гася сказала, що я заздрю їй. А що таке заздрість? Чи це не "негатив" почуття справедливосте? Чи не цілком законна реакція на явища несправедливосте? Але як я ходжу попід розкішними вітринами і знаю, що ті речі не для мене, то чи заздрю я? Ні, я вже відмовилась від того сама. Я знаю, що всім того нема, а я живу разом із мільйонами і поділяю долю мільйонів. Що їм, те й мені. Таким чином, я входжу в орбіту іншої справедливосте...
Нова ниточка: а почуття озлобленосте? Негарне. Але воно є. Косяченко був озлоблений, я озлоблена. А як інакше? Коли тобі перегризають горло стебуни-хижаки, то бути їм за це вдячною чи що? Примиритися? Ні, скільки є сили, не датися. А це означає — працювати над собою.
А це — нова гілочка. "Жертва для світлого майбутнього". А чого вони самі не жертвують, позабирали собі вигоди? Не самі себе віддають у жертву, а насильно примушують маси голодувати і мерзнути вік для якогось невідомого майбутнього. Яка зла штучка! Цинізм! Нечесно!
І так наговорившись із своїми товаришами й товаришками, думками, приходжу додому просвітлена, збудована наново, заряджена новою енергією, зовні похмура, а всередині з жаринами радосте. З депресії народжувалося якесь нове світовідчування. Байдужість до зовнішніх невдач, презирство до успіхів.
41
В цім іспиті пам'яті я намагаюся відтворити життя київського колективу українських письменників так, як мені було видно з мого задвірку. Може моє, згадане тут, дрібненьке, але таке, чого нема в інших. Тепер попробую поглянути сумарно, як він перероджувався.