Дар Евтодеї

Сторінка 199 з 200

Гуменна Докія

Виник він, як вільне професійне об'єднання, рівні з рівними, без чинів, без бюрократичної шкаралупи на колективі. Кожен міг прийти й почуватися вдома, мати собі товариство на свій смак. Літературні організації жили собі своїм життям у своїх плесах, одні голосніші, одні скромніші, але без особливих подій.

Прошуміла літературна дискусія, зацвіло від безлічі блискучих літературних вечорів. Це — найцікавіший час за все моє перебування близько літературного життя. Вільно схрещувалися різні погляди, тоді я побачила, які багаті сади української літератури. А як весело й невимушено всі ці дискусії, диспути й суперечки відбувалися! Що не ім'я, то особистість, неподібна ні на яку іншу. Це була найщасливіша для мене, як літератора, найбагатша доба. Було де вчитися, було повно, було надзвичайно цікаво. Дяка долі, що хоч трохи я цього захопила. Маю уявлення, що таке вільна література.

Потім вдерлися в цей сад непрохані садівники... Садівники? Рубачі! Почали зникати українські письменники один за одним. З об'єднання "Західна Україна" залишилось тільки двоє: Л. Дми-терко і А. Турчинська. Не стало Б. Антоненка-Давидовича, Я. Савченка, В. Ярошенка, Г. Шкурупія, Ф. Якубовського, всіх неоклясиків. Зникли й Ю. Будяк, В. Підмогильний, В. Тенета, Г. Яковенко, С. Жигалко, Є. Плужник, Г. Косинка... Всіх не пере-числю, бо багато, та й це ж не історія української літератури.

За ними зникли й правовірні: Б. Коваленко, С. Щупак, П. Колесник, Є. Шабльовський... Наставала порожнеча.

А в цей же час колектив письменників беруть у рабство "пайками".

В такій порожнечі почали "садівники" насаджувати свої щепи, набирати "призовників до літератури". Перший призов закінчився пшиком. Дуже скоро із "стаханівців і ударників у літературі" не залишилося й одного, хіба, Сьома Ґордєєв з рахітичною головою.

Ото тоді й почав наповнюватися колектив українських письменників ренегатами своєї нації, "укрДінскімі пісатєлямі", що й мови української не вважали за потрібне знати, під лідерством І. Стебуна. З Дому літератури зробився Заготскот, а з Загот-скоту виплодився Департамент казенної літератури, очолений монархом, маленьким сталінчиком — старшим наймитом, О. Корнійчуком. Частенько хитається ґрунт під ногами у Я. Качури, але він завжди якось втримується. В цій монархії незалежно поводяться і "мають свою думку" Л. Смілянський, С. Воскрекасенко, О. Кундзіч, а може й М. Шеремет... Вони все ж таки не "попутники", а вилупились із комсомольського "Молодняка", їм доручили "Кабінет молодого автора", куди стіка-лися твори початківців і де відбувалася трохи розумніша селекція молоденьких щеп, що мають рости на викорчуваному полі. Були ще різні курси для початківців. Цих найновіших я вже нікого не знаю, не бачила. Мені вже тоді виїли очі Стебунові виплодки, а сам Стебун входив у Дім літератури, як поміщик у власний маєток. Особливо викликала асоціяцію з поміщиком його єнотова шуба.

Ну, і як же цей колектив назвати безклясовим суспільством? Лише кілька років минуло з часу заснування його — і став він уже кастовим. У ньому колишні однакові розшарувалися: на одному полюсі утворилися магараджі, а на протилежному — парії. А між цими полюсами — ріжні Градації кастовости.

Крім цього, сам цей Департамент літератури, обтушкований найрізноманітнішими привілеями, став відокремленою кастою від вселюдного оточення.

І ще крім того, він у мініятюрі відтворює процес переродження всієї структури совєтського суспільства. От, що вийшло з "науково передбаченого за законами марксистського вчення" обіцяного майбутньому "безклясового суспільства".

42

В Київських крамницях з'явилося чудо: ніколи небачені биті кури, елегантно загорнуті в целофан. Чудове масло, хоч ціле кіло бери! Найделікатніша шинка з Дарницької беконної фабрики. Що ж це, вже настає СОЦІАЛІЗМ?

Дуже скоро зчудовані цим дивом кияни довідалися правду: це — наслідок угоди Рібентропа з Молотовим. Сталін зобов'язався постачати Гітлера продуктами і Дарницька та інші фабрики завзято запрацювали. Перли в Німеччину вагонами ці самі продукти. Тільки німці вимагали першоклясної продукції і якесь найменше відхилення від кондиції завертали. Отож тоді все це розкішне добро, що його десятками років не бачив київський політично несвідомий обиватель, потрапляло до київських соробкопів та гастрономів. Дай, Боже, щоб німці побільше вибраковували! Але яка ж то кількість харчів пливе до Німеччини, коли браку стільки, що всі київські крамниці завалені! А ми тут голодуємо!

Дуже часто, йдучи вулицею, можна прочитати оголошення, що там і там буде доповідь про міжнародне становище. Вхід вільний. Е, це вже ми чуємо десятки років підряд, готують нас до можливости раптової війни з капіталістичним світом. Ми вже звикли до "бойової поготівлі" і до пісеньки Дєм'яна Бєд-ного:

Нас побіть, побіть хотслі, Нас побіть питаліся, А ми тоже не сідєлі, Тоже дожідаліся...

Ця пісенька з модної стала ідеологічно невитриманою, бо Радянський Союз стоїть на сторожі миру і це вже наклеп на радянську дійсність, ніби то Радянський Союз тільки й чекає, щоб когось також побити. Словом, не зверталося ніякої уваги на ці доповіді, я казала: "Е, війна буде вже після нас!" І крім того: "Ні одної п'яді своєї землі не віддамо, воювати будемо на ворожій території..."

Міжнародний стан мене зовсім не тривожив, — війна буде після нас. А ось що я маю тепер робити з собою, коли така глуха стіна виросла передо мною? Руху вперед нема. Не вийшло з мене письменника. Моєї методи — без тенденції, із збереженням об'єктивности, щирість на повний голос, оця моя найбільша богиня, що я їй служу, — моєї методи ніхто не хоче.

Головне ж, я зовсім не належала до тих, що тепер хваляться своєю ворожістю в ті часи до радянської влади. Вони могли на своїх посадах служити системі, ненавидячи її. (Якщо не брешуть тепер.) По своїй щирості я не могла грати дві ролі: назовні й для себе. Так неможливо жити, мусиш у душі також приймати те, що назовні вважаєш доконечним. Мусиш знайти щось добре

— і я знаходила, от хоч би...

Я вірила, що всі ці болючі експерименти на народі, все зло

— перекручення, реванш закоренілого міщанства, яке спритно опанувало ситуацію, підробилось під радянське, а насправді все те саме лишилося, таке саме. Вигнали капіталізм у двері, він влетів у вікно. Нема ніякого соціялізму-комунізму, тільки є державний капіталізм. А все це через те, що людина — захланний хижак... Я вірила в майбутню людину, яка переборе хижацькі інстинкти, я вважала моїм завданням зафіксувати світлі й похмурі риси нашої доби, щоб нащадки знали, з яким трудом дійшло до кращого майбутнього. Коли все, що діється навколо, справедливе, то чого боятися показати тіні?