Була вона в закордонному фіялковому пальті і зовсім не подобала на засуджену. Запрошувала до себе покупатися ("Це така розкіш, як прийдеш додому втомлена й влізеш у гарячу ванну..."). Хоч я мала змогу купатися тільки в переповненій, із чергами на "шайку", міській лазні, — не спокусило мене це запрошення зайти в її новобудову.
Останній раз перед війною я бачила її здалека — і не захотілось мені здибатися. Повернула в протилежний бік вулиці. Вона зробила це саме.
Так то перевелась моя Василина. Вже ніколи не співали ми пісень. А більше не було з ким. Аж до сьогодні.
* * *
Агата Турчинська теж була один час у неласці, не хотіли її друкувати, а навіть "пришивали" їй, що вона — попівна. О, це вже таки велика пляма на біографії! Але Гася з цього сміялася. Вона чванилася своїми анкетними даними: бідняцька родина в Куликові піді Львовом, батько — русофіл, втеча за царським військом до Києва, втрата родини, безпритульність, дитячий будинок... При своїй великій життєрадості вона й цю немилість редакцій переносила жартома, тільки ми з нею тоді мали більше спільних переживань. Вона була доскоцька-допитацька і швидше все знала, тоді й мені дещо розказувала, так що була вона тоді головним джерелом новин, що діялося в колективі письменників. Вона ж давала мені поради, як здобувати літературну роботу, що її так багато завелося у Спілці. Тільки вона щось там діставала, я — ні.
Можливо й це мало значіння: скільки я її знала, вона щиро й свято була переконана, що Україна без Росії бути не може, що ми повинні бути "навєкі вмєстє". Це вона твердо засвоїла від свого батька і не раз у наших розмовах про долю України висловлювала.
Особливо ж піднялися її шанси, як вона добула перепустку до Галичини з метою розшукати свого брата, Івана. Пошуки її увінчались успіхом: вона знайшла його у Львові за допомогою перекупок. Він був львівський злодій. Не раз уже сидів у в'язниці, там його били, відбили легені... — Ось бачите, — гордовито всім казала Турчинська, — в радянськім суспільстві я стала письменницею, а брат мій у капіталістичній державі зробився злодієм!..
Взяла Агата брата до себе, у своє львівське мешкання. Він побув — і втік. Знову крав. Знову шукала. Нарешті, пішла до львівського обласного прокурора і просила, щоб сотворили над братом правосудця. Брат був суджений і приговорений до трудово-поправних таборів десь на Херсонщині.
Відколи вмер Володя, треба ж було їй кимось турбуватися. Аж тепер жалувала вона, що не має дітей, тоді ж казала: "Мені більше буде". Аж тепер оцінила вона лицарську поставу Володі і зазнала, як то самій жінці, коли знаходиться багато охочих образити, бо нема захисника.
Мої взаємини з Гасею йшли до гіршого. Вона вже не раз побувала в Галичині, вірші її друкувалися, а я вже вдруге умудрилася стати "одіозною постаттю", цим разом — "наклепницею на радянську дійсність". То до мене Гася ставилася, як до вічної невдахи, якій залишається протегувати, сказати десь на захист слово з доброти свого серця, — але з якою церемонитися не дуже то слід. Ні, я, мабуть, занадто несправедлива до неї. В повноті своєї особистості вона не помічала, що образливо поводиться: в читальні Будинку вчених вдає, що не бачить мене, довго читає газети. А нарешті побачила... Милостиво поманила пальчиком: "Прийди, подивишся, який я собі набрала матерія л на нове пальто..." А я ж так потребувала з нею говорити! Це — дрібниці, але які дошкульні в приятельстві, особливо при моїй вразливості й звідусюди викинутості. Моє відштовхування від такого зверхницько-підлеглого "товаришування" Агата витолковувала, як заздрість. Чому там було заздрити?
Агата Турчинська ніколи не була тією товаришкою, яку я шукаю все життя, — щоб можна було на дорогі мені теми говорити, ті, що я розв'язувала й на всі боки обертала в голові та хотіла ще з кимось на голос. Скільки ми з нею не приятелювали, це була поверхня, не вглиблена в ґрунт. Лише професійно-літераторське без інтимно-ідейного. Моє чутливе ставлення до питань етики й моралі ("Як можна злом творити добро?") до неї не доходило, а викликало поучання: "Треба боротись за себе!" Мої розшуки предків були їй чужі, ця тема в її очах була несучасна. її девіз — іти нога в ногу з вимогами сьогоднішнього дня і добиватися успішности, — були мені, наче я з іншої плянети.
І нарешті, ми за щось посварилися, за щось дрібне, обмінялися сердитими листами. Вже й тут кінець.
* * *
З Варварою Чередниченко теж уже "розхейдиш" (це — жашківське слово). Я винна. Вона ж так мило до мене поставилася, як приїхала до Києва з Осетії! Оселилася вона в дачній місцевості Клавдієво, запросила мене до себе й нагодувала смачним обідом. Але що я була дуже виголоджена і мій шлунок не звик до таких навантажень, то там же мені й зашкодило, просто затруїлася, перехворіла, як ніколи. Тим часом, Варвара зорієнтувалася, що я зсуваюся все нижче й нижче в кастовій драбині, і почала мені "протегувати", мене повчати. Я їй дала тоді своє оповідання "Симпатія" (недруковане), то вона порадила дати кінцівку, що закохані-товариші вивчають разом "Історію ВКП(б)". Вона була член партії. Це її повчання дуже дратувало мене. А потім і таке друзівство розійшлося.
Я винна. Вона тоді справедливо назвала мене череп'яною душею. Річ у тому, що вона захворіла, опинилась у шпиталі, просила, щоб її хто відвідав. А я не відвідала. Чому? Не було часу? Ні, тоді моя воля була вбита депресією. Це ж треба було зробити зусилля, подумати про те, що хоч грудочку масла їй принести, — а на цю розкіш нема капіталу. Масла в хаті ми ніколи не мали, бо його треба було купувати на чорному ринку. Але й досі мучить мене, що я не одвідала тоді Варвару. Я таки череп'яна душа. Як не мала за що купити гостинця, то так треба було відвідати. Після цього наші взаємини розпались. Все, правда, перервала війна. Варвара евакуювалася одна з перших.
40
Так рідшали люди на моєму обрії. Куди не гляну — самота, де не зайду — хочеться утікати, бо тебе тут не хочуть, ти тут зайва. Всі опори, що на них ще недавно спиралася, підгнили.
Єдине місце, де добре, — бібліотека. Там я знаходила в книжках ту інтимність, що її не було з людьми.