* * *
Та щось почала я помічати, що Кіпніс не такий, як був. Оце прийшла була до них — тут же при мені з годину розмовляв він із жидівським письменником Лур'є ідиш мовою, а потім узявся читати газету, мовляв, заважаєш. Другим разом щось їхня служниця, Фрося, сказала про чутки за війну, а потім Кіпніс навчав її в другій кімнаті, думаючи, що я не чую: — Не треба говорити зайвого при чужих.
Це вже моє останнє пристановище. Тепер і сюди не хочеться заходити.
39
Не піду я й до Неоніли Кордиш, бо три рази заходила і невдало. Один раз наймичка сказала почекати в сусідній кімнаті, поки Нілочка вийдуть. Другим разом Неоніла була вдягнена й поспішала до приятельки. А втретє — дзвонила кілька разів і ніхто не вийшов, хоч світилося. Не хочуть мене.
Віктор Платонович теж змінився, став якийсь офіційний, а не той грайливий жартун, що сам перший ангажується в розмову. Коли я заходила до Інституту археології, говорила з Неонілою, а він випадково виходив на коридор і, хоч-не-хоч, зачеплювався за нашу двійку, то варто було спостерігати, як він весь час задкував, відступав від нас, так що вся наша група через деякий час опинялася при стіні...
* * *
Василина Ставниста, колись моя найкраща товаришка, що з нею я найбільш почувалась, як із собою, — душевно була вже ген-ген далеко. З нею відбувалися такі метаморфози, що я не встигала їх переварити. Після того, як її підступно викинули з Інституту мовознавства, поки вона їздила на Далекий Схід, вже не було їй туди ходу. Скільки не добивалася, скільки не ходила "на прийом" до "інстанцій", нічого їй не помогло. І так наші шляхи знов зійшлися. Мене побили й викинули з літератури, позбавили змоги друкуватися, а її збили з науково-дослідної кар'єри. Я вже кінчала стенографічні курси, а вона тоді почала.
Далі почали наші шляхи знову розходитися. (Як не смішно, а перший повів її зміни замаркувався її жовтою сукнею. Прийшла я раз до неї і вразив мене визивний колір цієї яскравої канаркового кольору з чорними розводами сукні. Чомусь ця сукня на ній, відчулась мені, як чуже щось, моєму духові неприйнятне... Я зненавиділа канцелярію і збридила саму хлібо-дайну стенографію, а Василина "пішла вгору". Від одного високого начальника переходила до другого, ще вищого, як особиста секретарка, права рука. Аж оце опинилась вона на дуже важливій посаді секретарки наркомату Заготівель. З її розмов було видно, що Василина вельми задоволена й горда з своєї нової кар'єри, — сильно вже вона хвалилася своїми успіхами. А мені було боляче це слухати, — бо як низько треба впасти, щоб забути про свої здібності в мовознавстві. Вона ж так тонко знає українську народню мову, так уміє витягнути з неї скарби для найделікатніших нюансів! То тепер її самохвальба канцелярськими тріюмфами різала мене, як ножем. Не та Василина, що я люблю! Це якась інша особа!
Особливо вдарило мене, наче сопух, коли я зайшла на її "арену слави", в приймальню наркома. Я вжахнулася! За столом, заставленим канцелярськими аксесуарами, сиділа не Василина, а якась маска. Ця маска, замість її лиця, складалась в якусь похабну гримасу з кутами рота розлізлими донизу, що мала служити за усмішку. Передо мною вмить промигнули фази Василининого усміху. Широко-радісна. Скептично-глузлива. Винна. А тепер — похабна! На голові не її буйне, непокірне, рівне з великою хвилею волосся, а дурні дрібні кучерики-пер-манент, що відразу вульгаризували її оригінальну красу. Я ж пам'ятаю ще, як один маляр вчепився був до неї і навратився намалювати її неповторний овал, оці великі трохи скісні очі, оцю невловну суміш слов'янського й тюркського. Десь це все поділося під трафаретним перманентом!
І вона вже не Василина, а Валя, Валєнтіна Іґнатьєвна. І вона вже говорить ось при мені до своїх підлеглих російською мовою. І прізвище її вже не Ставниста, а якесь таке пласке кацапське, що я й забула його тепер... Ах, так, вона ж вийшла була заміж за якогось керсправа, і, офіційно розписавшись, прийняла його прізвище, а своє чудове відкинула. Правда, скоро, майже слідом за одруженням, вони й розійшлися...
І що з такою особою говорити? Як говорити? Щоб на мої щирі оповіді про ізольованість і непотрібність, депресію і шукання ґрунту, де б опертися ногою, коли тонеш, — щоб на це почути: "Ти загниваєш і розкладаєш інших", чи: "Я влаштовуюсь!"? Пару разів мала я від неї стенографічну працю, але це не зліпило розриву. Я її просто уникала. Від неї йшла еманація, що мене відвертала. Це було так ясно, що навіть засліплена своїми успіхами Василина почала питати: — Чого ти від мене бокуєш? Хто тобі що на мене наговорив?
А говорили. Тільки я не хотіла цьому вірити. Говорила одна знайома стенографістка, Зелінська, що Василину ненавидять їй підлеглі секретарки й друкарки. За щось називали її змією й гадюкою та недвозначно натякали на її шури-мури з наркомом, одруженим чоловіком. В цьому й секрет її всесильности у наркоматі. Навіть начальники відділів її бояться й годять... — Я цьому не хотіла вірити.
(І от скажіть, що моя сестричка Льона не має олії в голові! Багато раніш, ніж Василинина авреоля в моїй душі померкла, Олена скептично мені казала: "Ти так віриш у свою Василину, а вона зовсім не така, як ти її уявляєш. Вона тебе не поважає, а ти на неї молишся..." Льона мала тверезий розум і вірну орієнтацію із зав'язаними очима, а я справді була заворожена видивом колишньої Василини.)
Перед самою війною, тоді, як ще цаз валилися трони, завалився трон і Василининого наркома. Його було заарештовано, а її — зганьблено. Назвали в пресі фавориткою наркома (іншими словами — коханкою), звинуватили в самодурстві, в недбальстві до обов'язків, спізненні на роботу... Був навіть над нею суд і засуджено було її на шість місяців примусової праці в тому ж самому місці, де її обмурано. Мала працювати, але не діставати платні. Але Василина й так жила вже в новому домі для упривілейованих, — з ванною, паровим опаленням. Ото тоді вона зустрілась зо мною й розповідала, що як наскочив рейд перевірочної комісії, то вона перед тим до другої години ночі стенографувала нараду, тому й спізнилася на працю...