Через якийсь час він припинив і те, і інше: і стражденні ридання, й гіркий сміх, — і взявся щось шукати у своїй дорожній сумці. Він мав з собою те, що хотів; Джубал тримав це при собі у сумці з предметами особистої гігієни, відколи Джо Дуглас пережив удар, нагадавши йому, що вся плоть — трава.
Що ж, тепер йому випав його власний удар, і він не зміг його витримати. Джубал призначив собі три таблетки, — щоб подіяло напевне, — запив їх водою і негайно ліг у ліжко. Скоро біль зникне.
Здалеку до нього долетів голос:
— Джубале...
— Я відпочиваю. Не турбуйте мене.
— Джубале! Будь ласка, Тату!
— Майк? Це ти?
— Прокинься! Повнота ще не настала. Ось, дозволь тобі допомогти.
Джубал зітхнув.
— Добре, Майку.
Він дозволив собі допомогти. Пішов у ванну, дозволив підтримувати свою голову, поки його нудило, прийняв склянку води й промив рот.
— Тепер добре?
— Добре, синку. Дякую.
— Тоді я маю владнати ще деякі справи. Я люблю тебе, Тату. Ти є Бог.
— Я люблю тебе, Майку. Ти є Бог, — Джубал ще трохи полежав, привів себе до ладу, переодягнувся, випив трохи бренді, щоб приглушити гіркоту в роті, — а потім приєднався до інших.
Патті була в кімнаті сама — сиділа перед вимкненою базікалкою. Вона подивилась на нього:
— Пообідаєш зараз, Джубале?
— Так. Дякую.
Вона підійшла до нього.
— Це добре. Боюся, що більшість з них просто поїли й розбіглися. Але кожний залишив для тебе поцілунок, — вона передала йому все й одразу, — вкупі з своїми власними почуттями. Джубал зрозумів, що це додало йому сил, й розділив її спокійне прийняття; гіркота зникла.
— Ходімо на кухню, — сказала вона. — Тоні поїхав, а більшість тих, хто лишилися, сидять там. Хоча у будь-якому разі ніхто ніколи не сприймав серйозно його гарчання.
Вона зупинилася і спробувала глянути на татуювання, розташоване ззаду, на шиї:
— Хіба фінальна сцена не змінилася хоч трохи? Можливо, там з'явився дим?
Джубал похмуро погодився, що на його думку — так. Хоча сам він не бачив жодних змін, — проте не збирався сперечатися, ані лікувати манію Патті. Вона кивнула:
— Я чекала на це. Я можу бачити все навколо, окрім самої себе. Мені й досі потрібне подвійне дзеркало, щоб чітко побачити свою спину. Майк каже, що мій Зір дасть і такі можливості через деякий час. Але неважливо.
У кухні десь із десяток людей байдикували, — хто за столом, хто поблизу. Дюк стояв біля плити над невеликою каструлькою.
— Привіт, бос. Я замовив автобус на двадцять місць. Це найбільший з тих, що можуть приземлитися на нашій маленькій платформі... І нам знадобиться ще один — майже такий самий — для немовлят, памперсів і улюбленців Патті. Добре?
— Звісно. Ми всі повертаємося зараз додому? — якщо вони займуть усі спальні, дівчата могли б постелити у вітальні. Адже цей натовп, ймовірно, з часом подвоїться. Джубалу спало на думку, що йому можуть не дозволити спати самому... Але він не дуже-то й сперечався. Приємно мати тепле тіло поряд з собою в ліжку — навіть якщо в твої наміри не входять якісь особливі дії. О Господи, він уже забув, як це приємно! Зближення...
— Не всі. Тім відвезе нас, потім поверне автобус й поїде ненадовго у Техас. Шкіпера, Беатріс та Свена ми збираємося висадити у Нью-Джерсі.
Сем підвів погляд від столу.
— Ми з Рут збираємося повернутися до дітей. А Саул їде з нами.
— Може, спершу зупинитеся у мене? На день чи два?
— Що ж, можливо. Я поговорю про це з Рут.
— Бос, — вставив Дюк, — як скоро ми зможемо наповнити басейн?
— Ну, ми ніколи не наповнювали його раніше, ніж у квітні... Але з новими нагрівачами, гадаю, що можемо зробити це будь-коли.
Джубал продовжив:
— Та все одно у нас погана погода — ще вчора лежав сніг.
— Бос, дозволь дати тобі підказку. Ця банда може пройти крізь сніговий замет висотою з жирафа і не помітити цього — лише задля того, щоб поплавати. Крім того, існують й дешевші способи не дати воді замерзнути, аніж ті великі масляні нагрівачі.
— Джубале!
— Так, Рут.
— Ми зупинимося в тебе на день — а можливо, і трохи довше. Діти пробачать мені; хай там як, а я не горю бажанням виконувати материнські обов'язки без Патті, яка їх навчає. Джубале, ти ніколи по-справжньому мене не знатимеш, доки не побачиш, як моє волосся плаває довкола мене у воді — я тоді схожа на місіс Роби-Що-Тобі-Хочеться.
— Вважай, я призначив тобі побачення. Скажіть, а де Квадратноголовий і Датчанин? Беатрікс теж іще ніколи в мене не була... Вони не могли поїхати так скоро.
— Я перекажу їм, бос.
— Патті, чи можуть твої змії трохи побути у чистому, теплому підвалі? Доки я не зможу придумати щось краще? Звичайно ж, я не маю на увазі Солоденьку булочку, — вона ж людина. Проте не думаю, що кобрам слід повзати будинком.
— Звісно, Джубале.
— Ну... — Джубал роззирнувся. — Доун, вмієш стенографувати?
— Їй це не потрібно, — вставила Анна, — так само, як і мені.
— Розумію. Мені слід було б знати краще. Ти вмієш користуватись друкарською машинкою?
— Я навчуся, якщо ти хочеш, — відповіла Доун.
— Вважай, що ти вже знайшла роботу, — аж поки десь не відкриється вакансія верховної жриці. Джилл, ми нікого не забули?
— Ні, бос. За винятком усіх тих, хто вже поїхав, — але може завітати до тебе у будь-який час. А вони так і зроблять.
— Я припускав такий варіант. Гніздо номер два, — завжди до їх та до ваших послуг.
Він підійшов до плити й приєднався до Дюка; пильно глянув на каструлю, в якій той щось помішував. У ній було трохи м'ясного бульйону.
— Гм... Майк?
— Ага, — Дюк набрав трохи у ложку і скуштував. — Трохи бракує солі.
— Так. Майку завжди було потрібно трохи приправ.
Джубал взяв ложку й скуштував бульйон. Дюк мав рацію; смак був солодкий, і слід було додати сіль.
— Але ґрокнемо його таким, як він є. Хто залишився, щоб розділити?
— Лише ти. Тоні залишив мене тут з чіткими інструкціями: помішувати вручну, додавати воду, якщо знадобиться, — і чекати на тебе. Не дай йому підгоріти.
— Тоді принеси кілька чашок. Ми розділимо й ґрокнемо разом.
— Добре, бос.
Дві чашки припливли й опустилися поряд з каструлею.
— Майк програв парі, — він завжди присягався, що переживе мене й приготує з мене страву на святковий стіл у День Подяки. Чи, можливо, жарт з мене, — тому що я побився об заклад, а тепер не можу забрати виграш.