Пухляков було розкрив рота, щоб щось сказати, та так і завмер з роззявленим ротом. Обличчя його порожевіло, а в очах зажевріли малинові жаринки.
— Ти… Ти хочеш сказати, що я теж не старий задля тебе? — спромігся нарешті він на слово.
— А скільки вам?
— Сорок п’ять.
— А дідичу Милорадовичу було шістдесят, коли він удруге оженився, молодій — дев’ятнадцять… І нічого — живуть!
Пухляков поплямкав губами.
— Гм, ти розумна дівчина, Лушо. І все знаєш… Милорадович був вдівцем?
— Так.
— А діти?
— Не тільки діти, а й онуки вже були…
Пухляков задумався. Пройшовся по кімнаті. Потім рвучко повернувся, взяв дівчину пальцями за підборіддя і пильно заглянув в очі.
— А за мене… ти пішла б? Я теж удівець… А дочка вийшла заміж… Ну?
Луша зашарілася. Чим далі, тим більше краска заливала її обличчя.
— А суд?
— Який суд?
— Ви ж хотіли мене судити!
— Ат! — зневажливо відмахнувся суддя. — Це все в моїх руках! Ну, то як?
— Господи! Ще й питаєте! — прошепотіла Луша у знемозі, враз зрозумівши, що і суд, і тюрма, і Сибір, які так грізно нависли було над нею, вмить розтанули, віддалилися і раптом блиснув промінь надії.
Вона ледве трималася на ногах. Пухляков підсунув їй стілець.
— Сідай, Лушо, та поговоримо тепер по душах… Отже, як я зрозумів, ти не проти того, щоб піти за мене, незважаючи на чималу різницю в роках? Чи так це? Відповідай коротко і чітко — так чи ні?
Лушине серце забилося частіше, на щоках виступив рум’янець, а очі блиснули радістю. Звичайно, не такого чоловіка їй хотілося — лисого, вайлуватого, мов лантух, та й старого і рудого, але ж зате — суддя, і вона стане судіїхою! Су-ді-ї-хою! Боже! Чи думала вона про таке?
— Так, — шепнула вона, ледве стримавшись, щоб не вигукнути на всю кімнату.
— Гаразд. Це вияснено. Але є ще одна заковика… — Пухляков і не помітив, що збився на суддівський тон. — Бачиш — я не можу отак запросто одружитися з тобою… — Він зробив паузу, а Луша вся внутрішньо напружилася, аж випросталася.
— Чому? Я не рівня вам? — спитала різко.
— Ти розумна і здогадлива дівчина, — похвалив її Пухляков, злегка червоніючи. — І це полегшує моє завдання пояснити тобі — чому?
— І не треба! Я все розумію! — ще різкіше сказала Луша. — Якщо не можете, то відпустіть мене — та й по всьому!
Пухляков схопив її за руку.
— Ні, ні, ти не так мене зрозуміла… Бачиш — я не хочу зайвих розмов… — В його голосі появилися благальні нотки, а потім в очах заблискотіли хитрі іскринки. — А давай-но ми зробимо так, Лушо. Ти сьогодні ж залишиш службу у дяка і перейдеш до мене служницею… Я давно живу одинаком. Правда, мені допомагає по господарству Грицько. Та який з нього помічник? Дров нарубає, груби натопить, води принесе… А мені потрібна справжня господиня в хаті. Ось ти й будеш нею. Спочатку ніби наймичкою, а там і поберемося… Ну, як? До мене? Чи в суд? Не забувай, що на тобі є вина! І не мала! Ну?
Він поплескав її по щічці.
Луша вагалася не довго. Е-е, що буде, те й буде!
— Краще до вас, ніж у суд… Ви не пошкодуєте — я стану доброю господинею. Не сумнівайтеся.
Пухляков розплився в задоволеній усмішці — погукав Грицька:
— Грицьку! Агов, Грицьку!
Двері прочинилися — з’явилася Грицькова фізіономія.
— Ну, що там? — буркнув.
— Від сьогоднішнього дня Луша служитиме у мене кухаркою та покоївкою. Щоб слухався її, як мене самого!
Грицькове обличчя витягнулося — аж нижня щелепа одвисла.
— Ну й ну! — вимовив він украй здивовано. — От так-так!
І пошкріб п’ятірнею свою нечесану чуприну.
Пухляков почервонів.
— Понукай мені! Зрозумів, що я сказав? Ось ключі від хати — проведи Лушу додому! А я прочитаю деякі бомаги — і на обід буду теж… Зрозумів, бовдуре?
— Та зрозумів, пане. Аякже! — Він явно був ошелешений такою несподіваною новиною, витріщив очі на Лушу і вже відкрив було рота, щоб ще щось сказати, та побачивши, що лисина судді почала червоніти — а це була явна ознака гніву, знизав плечима: — Як не розуміти?
3
Наступного дня, вранці, Івась обійшов знайомих чумаків, котрі розібрали на зберігання Хуржикову живність, домовився з ними від імені Катрі, що він тепер забере, а що вони триматимуть до продажу. Потім зайшов до суду.
Пухляков був на місці.
— А-а, запорожець! Заходь, заходь! Бувалим людям я радий! — проголосив він, рукою показуючи на стілець поряд свого столу. — З чим завітав? Кажи!
Доброзичлива усмішка, з якою він зустрів відвідувача, дуже швидко злетіла з його лиця, а голос став сухий, офіційний… Та Івася це не збентежило. За останні два роки він багато чому навчився, а передусім — тримати себе в руках, не тушуватися перед начальством. Тому зразу почав з головного.
— Пане суддя, я прийшов до вас, щоб уладнати майнову справу Катрі.
— А вона тобі хто? — зразу ж перебив його Пухляков.
— Як — хто? Наречена… Ви ж знаєте.
— Але ж вона була замужем за іншим!
— Ну й що? Була, а тепер вдова… Прийде час — і ми поберемося.
— Отже, наречена? І це твердо?
— Так.
— І чого ж вона хоче?
— Продати землю, що належить їй по спадку від Хуржика.
— Продати землю? — здивувався Пухляков. — Тобто хоче залишити Лубни?
— Так, після того, що трапилося, їй тут робити нічого. Ми поїдемо на південь, до Чорного моря. Там землі не міряно! Я маю право отримати ділянку — вже й місце набачив над Бугом…
Пухляков задумався, почухав свого кирпатого носа.
— Гм… Але ж потрібні бомаги — купчі, дарчі грамоти або заповіт від Хуржика. Вони в неї є?
— Немає, пане суддя. Ви ж знаєте — все згоріло. Тим більше ніякого заповіту Хуржик просто не міг залишити. Не встиг.
Пухляков відкинувся на спинку крісла.
— Якщо немає паперів — то немає й землі!
— Як? — аж кинувся Івась. — Побійтеся Бога, пане суддя! Немає паперів, але ж є свідки. Є запис у церкві про вінчання, нарешті…
— Я знаю… От тільки чи ти знаєш, яка це тяганина! Ти гадаєш, що все це так просто? Сів, написав — і земля Катрина? Е-е, братику, таке діло не так робиться!
Пухляков хитро прищурився, водночас явно чекаючи, що на це скаже Івась. Хлопцеві враз стало душно. Не такий він був простак, щоб не здогадатися, чого жде від нього суддя. Звичайно ж — хабаря! Але щоб так зразу, нахабно — не ждав такого. Правда, з Катрею вони обміркували цю делікатну справу — про продаж Хуржикової землі, що після смерті Хуржика та його сина переходила у спадщину його вдові. Розуміли вони, що ніяких паперів не залишилося — всі згоріли, отож буде морока. Катря зразу сказала: без Пухлякова нічого не вийде! Треба підмазати, бо ложка суха рота дере. Івась навіть погодився було. Але тепер, коли відчув крутійство і вимагання, душа його обурилася, збунтувалась, запротестувала. Він аж кулаки стиснув і зблід від напруження. Гнівні слова готові були зірватися з язика — ледве стримався. Досвідчений і хитрий Пухляков відразу спостеріг цю зміну і, випереджаючи вибух, сказав: