— Ти, парубче, думаєш, що Пухляков чогось хоче, вимагає? Та ні ж! Боронь Боже! Просто я думаю: братися мені за це явно безнадійне діло чи ні? Не взятися — жалко вас, молодят, узятися — собі ж гірше: клопоту на півроку. Мороки на рік, а прибутку — кіт наплакав! От і думай, як тут бути…
Івась замислився. Серце його занило, затужило. Справді, все залежить від судді. Якщо станеш дибки проти нього, то вплутаєшся в таку тяганину, що не тільки до весни не виплутаєшся, а й до осені. Тоді пиши — пропало! А Катря ж так надіється, що все владнається до весни, а весною вони виїдуть звідси і знайдуть щастя-долю на нових землях. Стояв би перед ним яничар, то й думки не було б, що робити. Махнув би шаблею або пальнув би з рушниці чи пістоля — і кінець! А тут ти зовсім безсилий перед цим кирпатим опудалом. Що захоче, те він з тобою й зробить. Влада!
Пухляков уважно слідкував за плином його думок, що відбивалися на його молодому обличчі.
— Ну, не правду я кажу, Івасю?
— Правду, пане, — зітхнув Івась, згадавши Катриного батька, котрий судився-судився і полковником за землю, та і землю втратив, і сам у землю ліг. — Я знаю, що все не просто. Тому й прийшов до вас за порадою, бо без вас нічого не зробимо. Вся надія на вашу допомогу.
Погляд Пухлякова потеплів.
— Ти розумний, бачу, парубок, Івасю. Безперечно, ви з Катрею будете смикатися, поки плюнете і на землю, і на ходіння по судах.
— Так, пане суддя, — погодився Івась, бачачи, що треба поступитися своєю честю і совістю. — Катря готова тому, хто їй допоможе, уступити Хуржикове дворище. Ви бачили його — там добрячих півдесятини!
Пухляков хруснув пальцями.
— Усе це добре… Але робота варта більшого! Я був би не проти купити у неї десятин п’ять у полі… Якщо поцінно, звичайно… Їй же, гадаю, однаково, кому продати?
Івась внутрішньо здригнувся. Який нахаба! Який безсоромний вимагатель! П’ять десятин! Не мало! Цілий лан! Було б сказано — поцінно куплю! По всьому видно — доведеться віддати задарма! І що ти йому зробиш? Вогню прикладеш? Судитимешся? Як? Не кажучи ні "так", ні "ні", Івась відповів:
— Я скажу Катрі… А ви тим часом робіть, що треба…
Пухляков враз повеселів, став люб’язним.
— Ну, якщо так, тоді по руках! — І простягнув свою товсту, в ластовинні, руку з короткими, мов поодрубуваними, пальцями.
4
В каміні палахкотіли березові дрова, випромінюючи приємне тепло та червонясте світло, що мерехтливими відблисками заповнювало напівтемну кімнату.
Перед каміном, у глибоких кріслах, сиділо двоє співрозмовників. Розмова була довірлива, конфіденційна, і господар кабінету граф Олександр Андрійович Безбородько, замкнувши зсередини двері, зауважив:
— Подалі від гріха! Навіть власним слугам не можна довіряти… Хоча це переважно свої люди, земляки… Отак-то, мій дорогий друже Василю Васильовичу! Навіть землякам!
Капніст налив з барвисто розписаного череп’яного глека роботи опішнянських майстрів у кухоль пива і зітхнув.
— Так хто ж і зраджує, як не свої люди? Ми ось з вами мріємо про відродження Гетьманщини, яку скасувала Катерина, а многі із наших землячків і раді, що скасувала, бо замість виборної старшинської посади, яку вони обіймали і з якої козаки на виборах могли й зіпхнути, від цариці тепер отримали "Жалувану грамоту дворянству", за якою вони урівнюються в правах з великоросійським дворянством, перетворюють своїх-таки вільних селян та козаків на кріпаків. Коли б вони цього не захотіли, то сама цариця нічого б не вдіяла! І далі мала б Україна ті самі вольності, що й раніш. Наш вищий старшинський стан за привілеї дворянські, за ласощі царські готовий і вітчизною знехтувати. Від цього всі наші біди!
Безбородько сів, відпив ковток з кухля. Довго мовчав, обдумуючи сказане своїм молодим запальним співрозмовником. Внутрішньо він поморщився, бо йому здалося, що і його це торкається.
— Ви ніби про мене натякаєте, Василю Васильовичу… — почав було він.
Та Капніст виставив перед собою руки долонями назовні, ніби хотів захиститися від такого закиду.
— Що ви, графе! Боронь Боже! Я і в думці такого не мав! Одна "Історія русів" підносить вас над усіма нами на недосяжну висоту. А я ж іще знаю, окрім того, ваші наміри щодо сучасного стану нашої батьківщини. Хто, крім вас, наважився б підтримати мій намір поїхати в Берлін, щоб заручитися допомогою прусського двору в справі відродження Гетьманщини? Ніхто! Коли б усі були такими патріотами, як ви, то ми б не мали того жалюгідного стану, в якому перебуває зараз Україна.
— Ну, гаразд. Хай буде так, — усміхнувся Безбородько. — Переконав, друже мій, що я не хохол і не малорос, а щирий українець, хоча я такий же користолюбивий, як і інші наші землячки. І нахапав і титулів, і маєтків — не відмовлявся. Але не в цьому річ. Перейдемо до справи…
— Перейдемо, — погодився Капніст.
— Отже, Василю Васильовичу, пам’ятайте, що справа, яку ви затіяли, не тільки важлива для нас, а й небезпечна. Ніяких записок, ніяких посилань на мене чи інших осіб, причетних до цього, не називати ніколи і нікому!
— Ну, що ви, графе! Я все це розумію…
— З нашими земляками не спілкуйтеся, тримайтеся подалі від них. З німцями будьте теж обережні — до кінця не відкривайтесь. Відверто можна говорити лише з королем, та й то після того, якщо він проявить зацікавленість. Словом, будьте дипломатом… На мене можете зіслатися одному фон Утербрайцбаху, моєму доброму знайомому з Шарлоттенбурга. Він дасть вам захисток і зведе з потрібними людьми. Але як тільки відчуєте, що не знаходите в уряді розуміння, відразу ж припиняйте переговори… Правду кажучи, я не дуже вірю в них, бо упевнений, що визволення будь-якого народу — це справа самого народу, а не зовнішніх сил, що лише можуть сприяти їй.
— Графе, та невже ж наші справи нині такі безнадійні? — вигукнув Капніст. — Невже маємо змиритися з неволею, в якій опинився не по своїй волі, а по волі недалекоглядних наших гетьманів наш богобоязний народ?
— Ну, не всі були недалекоглядні… Дехто розумів, у яку прірву ми падаємо, але сил зупинити це падіння не мали. І зараз не маємо. Народ погруз у темряву, забуває, хто він, звідки пішов, куди йде… На мою думку, з цього треба починати… З вирівнювання хребта, з підняття духу!