Чумацький шлях

Сторінка 96 з 96

Малик Володимир

Нарешті мати підвела очі.

— Прости нас, ріднесенький наш, що залишаємо тебе тут одного. Спи спокійно, а нам — пора!

Опівдні добралися до річки Войнихи, що за Солоницею. Тут їх уже ждав Михайло Безкровний з сім’єю та двома супутниками, що теж, заохочені його розповідями про розкішні південні степи, зважилися на переселення. А ввечері добралися до Хорола і зупинилися на ночівлю під гаєм, на звичній чумацькій станції.

Поставили, як водиться, вози в коло, волів, коней та корів, яких узяли з собою, пустили на бережину пастися. Назбирали сухого хмизу і розвели багаття, щоб зварити вечерю, молодь нарвала бур’яну для постелі. Застилаючи її ряднами, Катря спитала:

— Ти й минулого разу тут ночував, Івасю?

— Тут. Це постійна чумацька станція для тих, хто їде з Лубен. Тут починається Ромоданівський шлях, що веде аж до Кременчука.

— А чому його називають Ромоданівським?

— Кажуть, більше ста років тому по цих степах вів на турка, під Чигирин, своє військо московський воєвода Ромодановський і залишив після себе такий широкий слід, що по ньому і чумаки почали їздити і назвали його Ромоданівським.

— Я його собі так і уявляла: широкий битий шлях… Коли ти не повернувся з Криму, я навіть пісеньку про нього склала.

Івась здивувався.

— Сама склала?

— Сама… Ждала тебе, ждала і не могла діждатися… Так було тужно!

— То заспівай! Хочу почути!

Катря зніяковіла.

— Так почують же — сміятимуться. Незручно якось…

— То ходімо на берег — поглянемо, як товар наш пасеться…

— Ходімо.

Вони спустилися вниз, сіли під кущем калини. Товар розбрівся по широкому лугові, йдучи попасом туди, де росла більша і смачніша трава.

Івась обняв дівчину.

— Ну, тепер заспівай! Тут ніхто не почує…

Катря пригорнулася до нього, тихенько завела:

До Хорола все дорога,

до Криму стежечка, —

прийшла туга від милого

до мого сердечка.

Ой ти, туго, ой ти, турбо,

не пристань до мене:

є в самої туги много

край серденька мого!

Катря раптом заплакала.

— Ти чого? — кинувся Івась.

— Згадала той час… Боже, як я тужила за тобою! Світ був не милий, очі від сліз не висихали!

Івась рукою витер її мокрі щоки, міцно пригорнув, поцілував.

— Все те вже позаду… Не тужи! Тепер ми разом — і ніхто більше не розлучить нас! Хіба що смерть!

— Ой, не кажи такого! Я хочу, щоб ми з тобою жили довго-довго — аж до старості, щоб діждалися діток, а потім — онуків…

— Так і буде, моя кохана. Я впевнений у цьому. Наш шлях буде довгий-предовгий, як отой Чумацький Шлях, що на небі!

— А чому він Чумацький? — спитала Катря.

— Бо показує дорогу чумакам до Криму.

— А люди кажуть, що то дорога, що перетинається посередині світу: одна веде в пекло, а друга — в рай.

— Мабуть, що так, — погодився Івась. — По тій дорозі душі померлих ідуть на той світ: одні, праведні, в рай, а грішні — в пекло.

— І по ній янголи ходять — показують, куди кому йти?

— Так.

— А ми праведні чи грішні?

— Який у нас гріх? Ми по правді жили… А от Хуржик або Пухляков — грішники. То вже напевне! В тому й сумніву нема! Хто чинить хоч одній людині зло, той грішник! Так я думаю… І ще я гадаю, що Чумацький Шлях — то дорога до щастя! Для добрих, для праведних людей! Одні доходять до нього раніше, інші — пізніше… Але доходять! Сподіватимемося і ми, що знайдемо своє щастя…

Вони сиділи обнявшись і чули, як лунко і молодо стукають їхні серця, як дихає весняна земля, як росте трава, дивилися на небо, де зоряною музикою бринів ясний, сріблястий Чумацький Шлях, що вів їх до щастя…

1

У москалі — в солдати.

2

Паланка — округ. На Запоріжжі було вісім паланок-округів — Кодацька, Бугогардівська, Інгульська, Протовчанська, Орельська, Самарська, Кальміуська та Прогнойська в гирлі Дніпра.

3

Тілігул — морський лиман неподалік теперішньої Одеси.

4

В одиночці Калнишевський провів 12 років, потім режим полегшили, а 1801 року звільнили зовсім, та сліпий і немічний отаман уже не повернувся на Україну і помер там 23 листопада 1803 р. на 112 році свого життя.

5

Кезлев — Євпаторія.

6

Мошкови (тат.) — московіти.

7

Зіндан — яма, тюрма.

8

Ак-мечеть — нині Сімферополь.

9

Компут — реєстр (гр.).

10

Абшит — відставка.

11

Георгій Кониський — український письменник, народився в Ніжині в 1717 році, а помер у 1795-му. О. Безбородько пережив його лише на чотири роки і помер у 1799-му.

12

Славнозвісна "Історія русів" була знайдена року 1828-го в містечку Гриневі Стародубського повіту Чернігівської губернії, що належало покійній небозі О. Безбородька Клеопатрі Лобановій-Ростовській. Її виявили члени стародубського повітового суду Лайкевич та Гамалія під час опису міської бібліотеки і показали родичеві О. Безбородька С. Шираю, губернському маршалкові, і той зробив копію для себе. З неї було зроблено ще декілька копій. З 1828 року "Історія русів" поширюється в списках, а видана була О. Бодянським 1846 року в Москві. Автором "Історії русів" довго вважався Г. Кониський, аж поки М. Максимович, порівнявши цей твір з історичними творами Г. Кониського, остаточно упевнився, що він не мав ніякого відношення до цього твору, — не та мова, не той стиль. Історики М. Слабченко, А. Яковлів, М. Возняк та інші переконливо довели, що автором книги міг бути О. Безбородько.

13

Потьомкін у 1791 році раптово помер, так і не виконавши свою другу обіцянку. Головатому довелося знову їхати до цариці, і Катерина віддала чорноморцям землі на Кубані, де вони в 1792–93 рр. і поселилися. Так утворилося Кубанське козацтво.

14

Хаджибей — сучасна Одеса.

15

Крук (від тюркського курук — тичка) — частина колодязного журавля, довга жердина зі спеціальним залізним пристроєм для відра або просто тичка з цвяхом, щоб діставати воду з неглибокої криниці. А ще — тичка з петлею для ловлі коней у табуні.

16

Петлична поїздка Василя Капніста в Пруссію успіху не мала. Прусський двір відмовився втручатися в українські справи.