Нарешті мати підвела очі.
— Прости нас, ріднесенький наш, що залишаємо тебе тут одного. Спи спокійно, а нам — пора!
Опівдні добралися до річки Войнихи, що за Солоницею. Тут їх уже ждав Михайло Безкровний з сім’єю та двома супутниками, що теж, заохочені його розповідями про розкішні південні степи, зважилися на переселення. А ввечері добралися до Хорола і зупинилися на ночівлю під гаєм, на звичній чумацькій станції.
Поставили, як водиться, вози в коло, волів, коней та корів, яких узяли з собою, пустили на бережину пастися. Назбирали сухого хмизу і розвели багаття, щоб зварити вечерю, молодь нарвала бур’яну для постелі. Застилаючи її ряднами, Катря спитала:
— Ти й минулого разу тут ночував, Івасю?
— Тут. Це постійна чумацька станція для тих, хто їде з Лубен. Тут починається Ромоданівський шлях, що веде аж до Кременчука.
— А чому його називають Ромоданівським?
— Кажуть, більше ста років тому по цих степах вів на турка, під Чигирин, своє військо московський воєвода Ромодановський і залишив після себе такий широкий слід, що по ньому і чумаки почали їздити і назвали його Ромоданівським.
— Я його собі так і уявляла: широкий битий шлях… Коли ти не повернувся з Криму, я навіть пісеньку про нього склала.
Івась здивувався.
— Сама склала?
— Сама… Ждала тебе, ждала і не могла діждатися… Так було тужно!
— То заспівай! Хочу почути!
Катря зніяковіла.
— Так почують же — сміятимуться. Незручно якось…
— То ходімо на берег — поглянемо, як товар наш пасеться…
— Ходімо.
Вони спустилися вниз, сіли під кущем калини. Товар розбрівся по широкому лугові, йдучи попасом туди, де росла більша і смачніша трава.
Івась обняв дівчину.
— Ну, тепер заспівай! Тут ніхто не почує…
Катря пригорнулася до нього, тихенько завела:
До Хорола все дорога,
до Криму стежечка, —
прийшла туга від милого
до мого сердечка.
Ой ти, туго, ой ти, турбо,
не пристань до мене:
є в самої туги много
край серденька мого!
Катря раптом заплакала.
— Ти чого? — кинувся Івась.
— Згадала той час… Боже, як я тужила за тобою! Світ був не милий, очі від сліз не висихали!
Івась рукою витер її мокрі щоки, міцно пригорнув, поцілував.
— Все те вже позаду… Не тужи! Тепер ми разом — і ніхто більше не розлучить нас! Хіба що смерть!
— Ой, не кажи такого! Я хочу, щоб ми з тобою жили довго-довго — аж до старості, щоб діждалися діток, а потім — онуків…
— Так і буде, моя кохана. Я впевнений у цьому. Наш шлях буде довгий-предовгий, як отой Чумацький Шлях, що на небі!
— А чому він Чумацький? — спитала Катря.
— Бо показує дорогу чумакам до Криму.
— А люди кажуть, що то дорога, що перетинається посередині світу: одна веде в пекло, а друга — в рай.
— Мабуть, що так, — погодився Івась. — По тій дорозі душі померлих ідуть на той світ: одні, праведні, в рай, а грішні — в пекло.
— І по ній янголи ходять — показують, куди кому йти?
— Так.
— А ми праведні чи грішні?
— Який у нас гріх? Ми по правді жили… А от Хуржик або Пухляков — грішники. То вже напевне! В тому й сумніву нема! Хто чинить хоч одній людині зло, той грішник! Так я думаю… І ще я гадаю, що Чумацький Шлях — то дорога до щастя! Для добрих, для праведних людей! Одні доходять до нього раніше, інші — пізніше… Але доходять! Сподіватимемося і ми, що знайдемо своє щастя…
Вони сиділи обнявшись і чули, як лунко і молодо стукають їхні серця, як дихає весняна земля, як росте трава, дивилися на небо, де зоряною музикою бринів ясний, сріблястий Чумацький Шлях, що вів їх до щастя…
1
У москалі — в солдати.
2
Паланка — округ. На Запоріжжі було вісім паланок-округів — Кодацька, Бугогардівська, Інгульська, Протовчанська, Орельська, Самарська, Кальміуська та Прогнойська в гирлі Дніпра.
3
Тілігул — морський лиман неподалік теперішньої Одеси.
4
В одиночці Калнишевський провів 12 років, потім режим полегшили, а 1801 року звільнили зовсім, та сліпий і немічний отаман уже не повернувся на Україну і помер там 23 листопада 1803 р. на 112 році свого життя.
5
Кезлев — Євпаторія.
6
Мошкови (тат.) — московіти.
7
Зіндан — яма, тюрма.
8
Ак-мечеть — нині Сімферополь.
9
Компут — реєстр (гр.).
10
Абшит — відставка.
11
Георгій Кониський — український письменник, народився в Ніжині в 1717 році, а помер у 1795-му. О. Безбородько пережив його лише на чотири роки і помер у 1799-му.
12
Славнозвісна "Історія русів" була знайдена року 1828-го в містечку Гриневі Стародубського повіту Чернігівської губернії, що належало покійній небозі О. Безбородька Клеопатрі Лобановій-Ростовській. Її виявили члени стародубського повітового суду Лайкевич та Гамалія під час опису міської бібліотеки і показали родичеві О. Безбородька С. Шираю, губернському маршалкові, і той зробив копію для себе. З неї було зроблено ще декілька копій. З 1828 року "Історія русів" поширюється в списках, а видана була О. Бодянським 1846 року в Москві. Автором "Історії русів" довго вважався Г. Кониський, аж поки М. Максимович, порівнявши цей твір з історичними творами Г. Кониського, остаточно упевнився, що він не мав ніякого відношення до цього твору, — не та мова, не той стиль. Історики М. Слабченко, А. Яковлів, М. Возняк та інші переконливо довели, що автором книги міг бути О. Безбородько.
13
Потьомкін у 1791 році раптово помер, так і не виконавши свою другу обіцянку. Головатому довелося знову їхати до цариці, і Катерина віддала чорноморцям землі на Кубані, де вони в 1792–93 рр. і поселилися. Так утворилося Кубанське козацтво.
14
Хаджибей — сучасна Одеса.
15
Крук (від тюркського курук — тичка) — частина колодязного журавля, довга жердина зі спеціальним залізним пристроєм для відра або просто тичка з цвяхом, щоб діставати воду з неглибокої криниці. А ще — тичка з петлею для ловлі коней у табуні.
16
Петлична поїздка Василя Капніста в Пруссію успіху не мала. Прусський двір відмовився втручатися в українські справи.