Хоча Луша була значно нижчою за Івася, але якось зуміла дивитися на парубка звисока, з почуттям власної переваги.
— Я покоївка пана судді, — повідомила пихато.
І було в її відповіді стільки зверхності, зарозумілості, що Івась замало не розсміявся.
— Може, й господинею станеш? — спитав з іронією.
Та Луша цілком серйозно відповіла:
— Може, й стану. А чому б ні? Я не гірша за інших! А ти з Катрею вже побрався?
— Ще ні, бо не минуло року з дня смерті її чоловіка.
— Пхе! — зневажливо знизала плечем Луша, а потім, спохватившись, споважніла. — Ти чого прийшов?
Івась поставив кошіль з мерзлими в’юнами на підлогу.
— Та ось приніс панові судді… Наловив у Сулі…
— Маєш якесь діло до нього?
— Катря має…
— Я чула… Хуржикову землю хоче продати?
— Так.
— А сама ж куди?
— Поїдемо в Таврію. Там землі досить.
Раптом відчинилися двері — і до кухні заглянув Пухляков. Побачив Івася.
— А-а, це ти? — вирячив очі. — А я думаю, хто тут балакає…
Луша повела бровою на кошіль з рибою.
— Ось приніс!
Пухляков втупився в кошіль, де лежали темні, гладкі в’юни та крутобокі карасики, розплився в усмішці, маленькі очиці його заблищали.
— Ох, яка розкіш! З ікрою! Ну, ти ніби знав, коли принести, — у мене саме гість… І ми з ним якраз говорили про Катрю…
— Хто ж це? — здивувався Івась.
— Капніст… Василь Васильович Капніст… Чував? Щойно повернувся з подорожі по заграницях і завітав до мене… — І глянув на Лушу. — Ти ось що, Лушо, — засмаж нам в’юнів. Ми з Василем Васильовичем поласуємо. Та й карасиків у сметані…
— Миттю, паночку, — заметушилася Луша.
З кімнати донісся голос:
— Хто там про мене згадує, Сергію Івановичу?
Пухляков кинув через плече:
— На ловця і звір біжить, Василю Васильовичу! Ми з вами про Катрю, а тут її наречений на поріг…
— Так хай зайде!
Пухляков глянув на Івася, на його засніжені чоботи, з яких уже залишилися мокрі плями на підлозі.
— Заходь! Тільки спочатку скинь свої чоботиська!
Івась роззувся і босоніж вступив до чималого покою, де за столом, у кріслі, сидів ошатно вдягнений молодий пан.
Іван вклонився. Пан простягнув йому руку.
— Так оце ти Катрин наречений? Івась?
— Так, пане, — знову вклонився Івась, обережно тиснучи простягнуту панську руку і дивуючись, що той її подав йому.
— То яке ж ти маєш діло до судді?
— Я ніякого діла не маю… Клопочуся за Катрю.
— Про що саме?
— Вона стала спадкоємницею свого загиблого чоловіка, після якого залишилася земля. А всі папери згоріли під час пожежі… От я й ходжу…
Останні слова Івась вимовив навмисне з притиском: мовляв, ходжу, ходжу, а толку ніякого… Капніст так і зрозумів його, бо зразу ж повернувся до Пухлякова і запитав:
— Так в чім же річ, Сергію Івановичу? Це ж так просто поновити документи! Справа ж ясна!
Пухляков злегка почервонів і, щоб Івась не бовкнув нічого зайвого, поспішно сказав:
— Та папери давно готові… Треба тільки, щоб Катря сама з’явилася в суд, власноручно розписалася, заплатила мито — і отримала їх.
Івась зрадів.
— Так завтра можна й приїхати?
— Авжеж можна.
— Ну, то я піду.
— Іди, Йване, йди, — погодився з ним Пухляков.
Та Капніст затримав.
— Як же Катря? Як думаєте жити?
— Катря жива-здорова. Дякує вам за заступництво… Живемо зараз у її матері в Мацьківцях, а навесні подамося в Таврію, на нові землі…
— От як! Це добре! — схвально відгукнувся Капніст. — Це добре, що ви помандруєте на вільні землі. Бо нашому народові ніхто не допоможе — треба зараджувати біді самим… — Він сумно похитав головою, ніби відповідав своїм думкам, потім поплескав Івася по плечу. — Років двадцять там не буде кріпацтва, а якщо отримаєш козацький наділ, то взагалі будете вільні… І діти ваші будуть вільні… Бо у нас тут зовсім не те… — Він раптом замовк, згадавши; мабуть, про Пухлякова, а потім додав — Ну, йди! І хай вам з Катрею Бог помагає!
Наступного дня, вранці, Івась з Катрею прибули в суд. Пухляков прийняв їх люб’язно і зразу ж показав папери: одні, що Катря стала спадкоємницею Хуржикової землі та сіножаті, а другі про те, що вона продала п’ять десятин у Вищому Булатці та півдесятини в Лубнах йому ж таки, Пухлякову.
Однак розплачуватися не поспішав. Лише ткнув пальцем:
— Розпишися, Катре, ось тут, тут і тут! Мита не треба — я сам заплачу!
Катря взяла перо, яке Пухляков, умочивши в каламар, сам уклав їй в руку, і розписалася, як учив колись покійний батько.
Пухляков присипав її підпис піском, почекав хвилину, здмухнув пісок у череп’яну миску, що стояла тут же, на столі, потім один аркуш простягнув Катрі, а інші обережно заховав у шухляду й замкнув її. Заховавши ключ в кишеню, він люб’язно усміхнувся і легенько торкнувся Катриної руки.
— От і все, Катре. Діло зроблене. Було нелегко його провернути, але всьому буває кінець, і я радий, що допоміг тобі. Тепер ми з тобою квити!
Ця несподівана заява приголомшила Івася. Як! П’ять десятин! Цілий лан! І — квити? Та де це таке видано?
Він розгублено подивився на не менш розгублену Катрю і почав поволі багровіти. Права рука його поривчасто занишпорила біля бока, але не лівого, де висіла шабля, а правого, і не знаходила її там.
Помітивши це, Катря підхопилася, вчепилась в ту різко напружену руку і потягнула Івася до дверей.
— Ходімо, Івасю! Ради Бога, ходімо! — А з порога кинула: — Спасибі вам, пане суддя! Ви мені дуже допомогли! Спасибі!
7
Спродавши землю і все, що можна було спродати, почали готуватися до від’їзду. Спорядили три мажі, накупили всього необхідного для господарства — реманенту, насіння для посіву, хатнього посуду і вирушили рано-вранці у Вербну суботу.
Коли виїздили з двору, мати заплакала. Обцілувала хатні двері, вікна, пустила сльозу над криницею, що дихала прохолодою під крислатими весняними яворами, вклонилася сусідам, що вийшли проводжати, і тільки тоді сіла на передню мажу — до Івася та Катрі.
Параска правувала другою мажею, а Керім з Настунею — третьою.
За поворотом, біля кладовища, зупинилися.
— Попрощаємося з батьком, — сказала мати.
Знайшовши могилку, порослу молодою травою, схилилася на хреста, а дочки опустилися на коліна — припали до холодного горбика. Хлопці стали поряд з ними. Всі мовчки молилися, жінки тихо плакали.