"Бог з ним, з цим двором, — подумав Івась. — Умовлю Катрю віддати його Пухлякову. Аби лиш зробив бумаги на польові грунти!"
2
Пухляков зачинив за собою двері і зразу ж кинувся до гарячої грубки — притулив закоцюблі руки.
— Грицьку! — гукнув. — Грицьку! Ти де?
З глибокого шкіряного фотеля, що стояв за столом, підвелася сонна Грицькова фізіономія.
— Я тута, пане!
Пухляков оглянувся і почервонів, гнівно тупнув ногою.
— Скільки разів тобі казано: не смій сідати в моє крісло! Вошви напустив! Рухтити можеш і на ослоні!
— На ослоні твердо!
— Поговори мені! Де Луша? Привів?
— Та привів, — Грицько нехотя виліз із фотеля, почухався.
— Де ж вона?
— Та де ж? Там, де ви сказали, — в холодній!
— Приведи сюди!
Грицько пригладив розкуйовдженого чуба — мовчки поколивав до коридора, а незабаром привів Лушу. Став біля дверей. Луша відразу ж сіла на стілець біля столу.
— Можеш іти, Грицьку! Та нарубай дров! — сказав суддя, все ще гріючи руки.
— Та дров нарубано — ого-го! Аби ви жили стільки!
— Ну, то принеси води!
— Води в діжці повно, пане!
— Хай тобі біс! З тобою не зговориш! Свіжої води — тобі сказано!
— То так би зразу й сказали, — буркнув Грицько і прочинив двері, все ще не виходячи в коридор.
— Та не стовбич під дверима! Не підслуховуй! — гримнув Пухляков.
— Не вашого батька дитина! Я такої звички не маю! — огризнувся Грицько.
Пухляков кинувся було за ним, щоб дати потиличника, але перед самим його носом з грюкотом двері зачинилися.
— Тьху! — плюнув спересердя Пухляков і повернувся до Луші. — Ти вже тут?
— Та вже ж! Ви ж наказали зачинити мене в холодну! За віщо?
Пухляков сів у фотель, погладив гарячою долонею лисину. Все ще був злий.
— За брехню!
— Яку брехню? Коли я брехала? Кому? — Луша почервоніла, випнула наперед, через стіл, свої пишні груди і гнівно блиснула білками.
Пухляков аж сторопів від такої відсічі, а ще більше від несподіваної жіночої краси й сили, яких він раніш не помічав у завжди одягнутої в свитку наймички. Тепер вона була в сорочці та запасці, що чітко окреслювали її ставну постать. Гм! Дурний був Хуржик, що знехтував такою дівчиною. Сама набивалася! А він, йолоп, закохався, бач, в іншу! Гм! От і докохався! І собі віку вкоротив, і синові!
Ці думки нагадали йому, для чого звелів привести сюди Лушу. Служба — передусім! І він прибрав поважного вигляду.
— Лушо! — мовив грізно. Я підозріваю, що ти знаєш значно більше, ніж сказала мені на попередньому слідстві!
— Про що ви? — Луша відкинулась на спинку стільця і почала бліднути.
— Про пожежу і твою причетність до неї!
Дівчина знову спалахнула.
— Яку причетність? Що ви мені шиєте? — Вона випросталася.
— Я нічого не шию, — спокійно відповів Пухляков, відзначаючи в думці, що, по всьому видно, не вона підпалювала хатину, але хто підпалював, вона, очевидно, знає. — Просто я щойно бачив Василів труп і подумав, що ти більше знаєш, ніж кажеш.
— То це правда, що Василь загинув? — скрикнула Луша. — А я думала, що то все брехня! Мені Грицько розповів…
— Це правда. Василь утопився!
— Утопився! Бідолашний хлопець! Цього й треба було чекати! — знову вигукнула Луша.
— Отже, ти бачила, як він підпалював хатину? Кажи!
— Я не бачила! — відрізала вона поспішно.
— Ні, бачила! І ти боїшся признатися, бо й сама винна в тому, що сталося!
— В чому ж я винна?
— Ти могла вчасно покликати людей, підняти тривогу, врятувати Хуржика! Ти цього не зробила, бо хотіла і його, і Катриної смерті! Ти сподівалася, що Василь залишиться живий, а їх не буде. От…
— Що — от?
— От і настане свято на твоїй вулиці! Ти подумала, що залишишся з Василем і зумієш знайти стежку до його серця… Чи не так? Адже ти нівроку собі — гарна дівчина! Чом би йому, коли Катрі не стане, не кинути оком на тебе? Хіба не так ти думала? Одно забула, що такі речі пахнуть Сибіром! Тож краще буде, коли ти розповіси мені правду — як було! Нічого не втаївши!
— Авжеж! — хмикнула Луша. — А ви мене, рабу Божу, якраз і впечете гарненько в Сибір! Туди, де Макар телят не пас! — Вона міцно стулила рожеві губи.
Пухляков підвівся, накинув на двері защіпку.
— Ви для чого це? — Луша схопилася з стільця, підозріло глянула на нього.
— Щоб ніхто не чув і не бачив нашої розмови! — Він став проти неї, присадкуватий, лисий, кирпатий, на ситих сизих щоках його кучерявилися рудуваті, з проблисками сивини бакенбарди. — Чуєш? Щоб ніхто не чув і не бачив!
— Я розумію… Я нікому… нічого… — пролепетала злякано Луша, бо вид судді був справді такий, що в неї затремтіли коліна.
Пухляков підійшов ближче, взяв її за плечі, пильно заглянув в очі.
— Скажи мені, ти бачила, як Василь підпалював хатину? Тільки правду?
Він так стиснув їй плечі, що Луша аж поморщилася від болю. Мимо своєї волі, вона видавила з себе:
— Бачила.
— Як він палив?
— Засунув під стріху ківш жару.
— А потім?
— Підпер кілком двері.
— А далі?
— Кинувся тікати — як оглашенний!
— Куди?
— Я не бачила — було темно.
— А ти?
— Я злякалася і теж кинулась тікати — до хати.
— І?
— Там підняла крик, що горимо.
— Але не зразу підняла крик, а перегодя, коли вже спалахнув дах!
— Я так злякалася, що й голос втратила, а язик затерп…
Пухляков відпустив її — ущипнув за щоку.
— Цього досить, щоб упекти тебе в Сибір! Цілком досить! Замість того, щоб вихопити ковша з-під стріхи, щоб відкинути кілок від дверей, ти втекла і не зразу почала кричати, не зразу покликала людей…
— Та й не було вже нікого! Лише кілька жінок, що залишилися прибирати… Що вони могли зробити?
— А потім вину звернула на Катрю! Це твоя друга провина — лжесвідчення! А за це — тюрма! Хіба ти й цього не знала?
— Не знала.
— Хіба не чула в церкві: не лжесвідчи! Як же не знала? Ні, не викручуйся — не викрутишся! Ти винувата кругом! І за це тебе треба судити! — Голос Пухлякова шипів зловісно. — Ти хотіла спалити Катрю! Безневинно!
Луша зіщулилася, злякано зиркала на суддю. Лице її помертвіло.
— Я нікому не хотіла зла, — прошепотіла одними вустами.
— А що ж ти хотіла?
— Я хотіла трохи щастя: не бути наймичкою, а господинею, вийти заміж, мати діток… Що більше треба?
— Навіть згодна була піти за старого Хуржика?
— А чому б ні? Хіба він старий? Не старший за вас!