Хтось у натовпі охнув:
— Ох, бусурман! Ох, негідник!
А Івась, мовби і не чув, вів далі:
— На щастя, мене не вбили, а загнали в неволю, звідки ми з Кириком утекли торік навесні, потрапили до запорожців і воювали з турками… Там я зустрівся з засульським чумаком Безкровним, разом з яким сьогодні й прибули додому…
Івась передихнув, зробив паузу.
Цим скористався Пухляков — запитав:
— Ти обіцяв зняти вину з Катрі… То як же? Люди ждуть!
— За пожежу ви чомусь обвинуватили Катрю, — підвищив голос Івась. — А чому? На якій підставі? Хіба вона не могла згоріти в хатині разом з Хуржиком? Могла! І ніхто не подумав: а де подівся Василь? Уже минуло більше трьох місяців, а його немає. І ніяких слідів не знайшлося! І ніхто не подумав: а чому його немає?
Він знову замовк, мов ждав, що хтось відповість на це запитання. Але всі пильно дивилися на козака і, в свою чергу, ждали, що він скаже. А коли терпець увірвався, Пухляков гаркнув:
— Так чому ж? Ти щось знаєш? Кажи!
— Та тому, що Василь, будучи у страшному відчаї від того, що втратив усяку надію на шлюб з дівчиною, яку безтямно кохав, втратив розум і підпалив хатину, щоб у ній згоріли і батько, і Катря. Ви ж знаєте: людина, що втратила надію, готова на все: на вбивство, на самогубство, на підпал. На все! А сам з горя великого кинувся сторч головою в колодязь…
— Як! — загув натовп. — Василь утопився?
— Звідки ти це взяв? — скрикнув вражено Пухляков.
— Ми щойно, напуваючи коней, витягли його труп з колодязя, — закінчив свою розповідь Івась. — Можете піти на колишнє Хуржикове подвір’я і подивитись… Він там лежить…
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
1
Натовп німував недовго. Вражений, аж приголомшений почутим, він скоро оговтався від потрясіння і загув, загомонів.
— Боженьку! А й правда, що підпалити міг Василь! Недарма останній час перед весіллям був він якийсь ніби стеряний, мов сам не свій! Ми жили з Хуржиками через вулицю, то я не раз, бувало, питала, що з ним. Чи не захворів, бува? А він на те тільки відмахувався та важко зітхав, — засокорила в передньому ряду огрядна молодиця. — Тепер зрозуміло — чому…
— А може, то й не Василь? — голосно засумнівався миршавий дідок з посинілим від морозу носом. — Може, хтось інший опинився в колодязі?
— Таж не чути було, щоб хтось зник у Лубнах, — заперечив йому молодий, ще безвусий парубійко. — Чоловік же не комашка — хтось би помітив, що не стало!
— То ходімо — побачимо! Самі пересвідчимось — Василь чи не Василь?
— Так і впізнаєш, коли він пролежав під водою всю осінь і півзими!
— Там буде видно! Ходімо!
Думка сподобалась всім.
— Ходімо! Ходімо! — загули.
Натовп рушив до Хуржикового подвір’я.
Суддя захвилювався.
— Ще пошкодять труп! Ходімо й ми! — І погукав Грицька — Ти ось що, хлопче, знайди мені Лушу! З-під землі відкопай і запри в холодній! Прийду — розмову матиму з нею! Це важливо!
На широкому Хуржиковому подвір’ї ледве вмістилися всі. Пухляков установив порядок — наказав не затримуватись, а проходити мимо трупа й пізнавати.
— Дивіться — він чи не він?
Найближчі сусіди в один голос заявили:
— Він! Василь!
— Хоча й змінився дуже, але це він! І одяг його!
Після того, як всі бажаючі задовольнили свою цікавість і оглянули Василів труп, суддя наказав людям розходитися. Залишилися на подвір’ї, окрім судді, лише Івась з Керімом, Катря та Параска.
Пухляков змерз і тер рукавицею кирпатого носа. Почував він себе ніяково. Ще б пак! Не додуматись відразу пошукати труп у колодязі! Адже Капніст підозрював саме Василя — отже, потрібно було шукати його!
Він скосив очі на спотворене, замерзле, аж скляне Василеве обличчя, на високий журавель, що височів серед пожарища, як докір йому, і сказав:
— Ну, ось що… Катрю з-під варти я звільняю. Та, власне, я й тримав її там швидше задля її власної безпеки, щоб гарячі голови не вчинили над нею самосуду. Тепер люди переконалися, що на ній вини ніякої немає, і ніхто не посягне на її життя. Тож хай їде в свої Мацьківці і живе там, поки тягтиметься судова справа. А тоді — на всі чотири…
— А як бути з Хуржиковим майном? — спитав Івась. — Після нього залишилася земля, воли, корови, вівці, свині, четверо коней. Добрі люди доглядають…
Пухляков поплямкав губами, знову потер носа.
— Я так розумію: єдиною спадкоємницею Хуржика після смерті Семена Хуржика та його сина Василя залишається його законна жона, понеже прийняла шлюб з ним і обвінчалася в церкві.
— Отже, Катря може розпоряджатися всім цим майном?
Пухляков раптом закліпав очицями. Він раптом відчув, що тут можна мати вигоду й для себе.
— Всією живністю, що зберігається в сусідів та Хуржикових знайомих, може хоч і сьогодні, а… — Він запнувся і почав плямкати губами.
— А землею? — підказав Івась.
— На землю потрібен документ — купча або дарча грамота… А всі Хуржикові бумаги, мабуть, погоріли? Чи не так? — Він хитро примружив око і глянув на Катрю.
Дівчина ще не встигла оговтатися від перенесеного потрясіння і безпорадно розвела руками, не знаючи, що відповісти.
Втрутився Івась.
— Безперечно, що так, ваша мосць. Як бачите, погоріли не тільки бумаги — все згоріло!
— Але грунти лишилися, — Пухляков обвів поглядом чимале Хуржикове обійстя і прицмокнув губами. — Навіть тут півдесятини буде! А в полі скільки?
— А в полі — двадцять п’ять, — відповів Івась, відразу здогадавшись, на що натякає суддя, і зрозумівши, що без його допомоги відсудити Хуржикову землю Катрі буде дуже важко або й зовсім не під силу. Тому ніби між іншим додав: — Катрі буде досить і того, що в полі, а тут, у місті, земля їй ні до чого. Не повертатися ж їй сюди, на попелище!
Пухляков проникливо глянув у ясні очі запорожця, а той підтвердив натяк досить прозорими словами:
— Допоможіть їй, пане суддя, — крім вас, нікому!
Пухляков скривився — боявся зайвих вух.
— Гаразд, приходьте — побачимо, що можна зробити, — поспішив сказати.
На тому він розпрощався.
Івась почував себе після розмови з суддею препогано — от ніби ногою вступив у багно. Уперше в житті йому довелося зіткнутися з ситуацією, що була для нього темна й чужа. Справді, що він знав про закони, про судочинство, про купчі, вірчі та дарчі грамоти? Про спадкоємність? Нічого. Все це була мудрість за сімома замками. А час біжить, не жде. Весною треба повертатися до війська, а що Катря тоді зробить сама? А він знав, як довго по судах тягнеться тяжба, як люди, що з діда-прадіда володіли землею, роками судилися, поки не втрачали і землю, і всі статки. Ніби не так було з Катриним батьком, що задумав було судитися з самим полковником? І землі позбувся, і в могилу ліг, залишивши сім’ю ні з чим… Те ж саме бачив він і в армії: офіцери наживалися на нижніх чинах, генерали брали хабарі від офіцерів, а всі гуртом намагалися видерти хоч вовни жмут з поганої вівці — запорозького козака.