Ця пісня б'ється об засмаглі юрти і доходить до ста-( рих Токпаків.
Дід і баба глибоко зітхають і мовчать. Із-за гори сходить місяць і застає на майдані святкову юрбу. Він цілує гори, убогий аїл і його мешканців.
Батьки Тані давно вже помітили зміни не тільки в характері дочки, але й у зовнішньому вигляді. Личко їй змарніло, очі припухли, немов від таємного плачу, під очима зачорніли смуги.
Таня й сама бачила в собі фізичну зміну, але спершу приписувала її безсонню, що приходило серед ночі і мучило до ранку. Таня прочувала щось недобре. Вона прочувала, що зв'язок з художником не приведе до добра, але була неспроможна порвати його, була безвладна перед величезною силою кохання. З кожним днем воно дужчало, міцнішало, і дівчина з жахом думала про час розлуки, що мав наступити з дня на день. З того часу, як батько застав її в художника, вона перестала ходити до нього, бо Іван Макарович просив, щоб вона не викликала своїм ходінням поговорів людських. Художникові це було на краще. Картину він скінчив, її позування було більше не потрібне, а залишатися з нею сам на сам було страшно, бо розмова набирала більш ділового характеру і тут не можна було вже відбутися звичайними жартами. Зате тепер вона чекала на нього в себе, у своїй кімнатці, завжди з тривогою, боячись почути, що розлюбив або про від'їзд.
Вона не питала його, вона боялась питати, а він не казав.
Побачивши крізь вікно художника в товаристві інженера, вона жалісно скривилась.
— Чого він не сам?..
Не втерпіла і вибігла зустрічати.
Зустріла надворі. Ломов був сумний. Він ледве всміхнувся і довгим поцілунком припав до її руки.
Інженер, як звичайно, був веселий і життєрадісний. Душевні переживання не зробили великих змін у його характері й обличчі.
— Прийшов попрощатись,— сказав він з якимсь дивним піднесенням.
Таню неначе хто вдарив обухом по голові. Вона глянула благальними очима на художника і не вичитала в його очах нічого. У грудях її зробилась пустка, неначе все, що було в них, обірвалось, бо хвилину не було чим дихнути.
— Правда? Ви їдете? — видобула із стиснутого спазмою горла.
— ЇДУ!
— А що ж з вашими планами? Невже так швидко все закинули? Ви і мене захопили були під кінець. Я вже вірила в здійснення їх, і що ж вийшло? Ви здались?
Це була остання і безнадійна спроба затримати інженера, а тим самим і художника, бо їй здавалось, що, коли залишиться інженер, залишиться і він.
— Я здався? — спитав інженер,— Нічого подібного. Плани мої будуть проведені в життя.
— Коли? — почулось тихе, як зітхання. Воно вирвалось саме, без її волі.
Ввійшли у світлицю. Тут не було нікого. Батьки Тані сиділи в садку. Вікно було відчинене, крізь нього долітали їхні голоси. У кімнаті Таня взяла себе в руки. Вона це може, коли хоче. Вона не покаже інженерові своєї душі.
— Де ж ваша електростанція? — спитала вона таким тоном, ніби тільки це її цікавило.
— Буде,— сказав інженер.
Але "буде" не задовольнило Таню. Вона і перше скептично дивилась на його роботу.
— Скажіть правду, інженере, ви вже не вірите в здійснення своїх мрій?
— Як не вірю? Вірю, вони мусять здійснитись.
— Через тисячу років?
— Та нічого подібного! Це питання кількох літ.
— Сказати легко. Чим я вам доведу, що ні? Правда ж? Тим більше, що ви поїдете і, певне, не вернетесь уже ніколи, а обіцянка якійсь алтайці... вам і соромно не буде...
— Не так це, Таню, друже!
— А ваші праці? Де вони?
— Мої праці вже в Москві.
— Як так?
— А так, я відіслав їх у Москву. Завдяки Дмитрові Івановичу вони врятовані.
— При чому тут Дмитро Іванович?
— Він напоумив мене відіслати їх у Москву і навіть сам надав їх на пошту в Улалі. Тепер розумієте?
Розумію.
— Бачите, як стоять справи. Роботи ми не припинимо, хоч як би не старались ваші земляки.
— Кого ж ви маєте на увазі?
— Хіба не знаєте? Та ваші ж рідні прославлені ка-ми зі зграєю своїх співучасників. Від культурних людей я, на жаль, підтримки мав небагато.
— Це в мій город камінець?
— Чи тільки у ваш? Тут городів більше знайшлось би, і запустив би я в них радо не одну каменюку. Ви що? Ви, власне, ні сюди ні туди, ви посередині, як самі колись зволили сказати.
Інженер посміхнувся своєю ласкавою, принадною усмішкою.
— Не забули? Недобрий! А більше ніхто вам не перешкоджав? — допитувалась Таня.— Ніхто, крім ка-мів і їхніх співучасників?
— Не розумію.
— Ох, який же ви недогадливий! Ну, добре. Ви вже попрощались з дамами, що від'їжджають завтра?
Художник Ломов, що сидів досі мовчки, граючись ланцюжком від годинника, глянув на Таню, потім на інженера і, бачачи його зніяковіння, моргнуй йому. Він скоро зрозумів, про що йде мова.
— З якими дамами? —— наївно допитувався інженер.
— Я тільки одну знаю, колишню нашу супутницю на Кара-Кол.
Інженер вдарив себе по лобі.
—— А, он про кого ви? Хіба вона від'їжджає?
— Чула, що так.
— Звідки ви знаєте? — підскочив інженер, неспроможний приховати радості.
— Дізналась випадково від сусіда, що везе її. Інженер переглянувся з Ломовим. Той знову моргнув багатозначно.
Манченко заМовк. Встав і відійшов до вікна. Він не міг не радіти, що тьотя Груша від'їздить, але тут не давала спокою думка, як він розв'яжеться з нею, що вона йому скаже на прощання. Наморщив лоба і задивився в далечінь. Вирішив пізніше зайти до неї неодмінно. Треба ж Нарешті вияснити все.
— Вона справді їде? —— питав Таню.
— Справді, справді. Я дивуюсь, як ви цього не знаєте.
— А чого я мусив знати?
—— Я думаю, повинні були знати.
— Він, певне, знав, тільки приховує,— сказав художник.
Інженер вже не сумнівався, що звістка правдива. Вирішив не здаватись. Ця мила дівчина завдала йому нових турбот. Підійшов близенько до Тані.
— Ви безкарно сміялися з мене,— сказав він.— А тепер дозвольте спитати вас, чого ви, добродійко, так змарніли останнім часом?
— Спасибі за комплімент. Ви переходите в наступ, інженере? — спитала Таня, густо червоніючи.
Інженер дивився їй пильно в очі.
— Тепер почервоніла...
— Бо ви мене збентежили.
— Бачу, бачу. Не без причини, виходить.
— Зовсім без причини. А чого ви сидите, як сич надутий, не бороните мене? — звернулась вона до художника.
Ломов ліниво поворухнувся.