Ні! Він був певний, що його не побачить. Так і було. Він ні разу не зустрів його.
"Може, його в місті нема? — подумав Темір.— Як досі не прийшла така думка? Спитати когось, негайно спитати!.."
Але раптом за спиною страшенно знайомий голос. Доктор боїться оглянутись, та чує, як швидко забилось
Ревнощі — це муки, які ревно шукають того, що родить муки (нім.).
серце. Знайомий голос затих і чути другий, жіночий.
Доктор Темір прислухається. Жінка каже:
— Ти знаєш, вона красива. Раніш я не придивлялась. Лиха була на тебе, а тепер бачу, що ти правий, вона красива.
Вона каже це навмисне голосно, щоб усі чули, що вона з художником на "ти", бо займенника того вживає дуже часто.
— Я дуже радий,— знехотя відповідає чоловік. Доктор Темір певний тепер, що це він. Він швидко
обдумує план, але жінка перебиває його думки.
— Ти мені вдома розкажеш,— каже вона тихо.— Не вірю я й тепер, щоб все так легко обійшлось, як ти казав.
— Мила моя! — перериває чоловік. — Чи вона варта, щоб про неї так багато говорити?
— Видно, варта, коли ти її малював?
— Коли це було...
— Але було.
— Не псуй мені настрою, Ніночко!
Доктор Темір шаленіє. Не пам'ятаючи себе, він кидається не до тих, що говорять за ним, а до картини. Зриває її зі стіни, рве рукою полотно, потім кидає на землю...
Публіка стоїть закам'яніла, не рухаючись з місць. У першій хвилині ніхто не зрозумів, що сталось...
1928-1956 рр.