З тінню від рук падає на їхнє старече обличчя невимовна туга і жаль.
— Не приїде,— вирішує по хвилині дід.
Баба ще дивиться, ще не вірить. Але в горах, як і досі, безлюдно, і баба мовчки шкутильгає до юрти.
Сідають обоє на землю, кожне на своїй половині, на розстелені шкури, і поринають в думки. Нескладні їхні турботи. Обоє думають про любиму внучку, про Таню, і про одне: чому не приїхала?
їхні думки схрещуються над огнем і з димом линуть догори, у безвість.
У юрті тихо, тільки час від часу чути важкі зітхання: то діда, то баби.
— їй вже заміж пора,— висловлює голосно свою думку баба.
Дід прокидається від раптового голосу. Смокче люльку частіше і, не добувши з неї диму, знову шукає вуглика.
— Пора,—погоджується він поволі.
— Кажуть, урус хоче її брати,— мовить знову баба. Дід нічого не відповідає. До його вух уже й раніше
дійшли чутки, що якийсь урус буває в домі його сина,
7*
195
але він не розуміє гаразд, про що казали. Він знає інші способи брати дівчину за жінку. Але раптом почуває, що причина неприїзду Тані — якраз той урус.
— Хіба в Росії мало руських дівчат? — каже він глухо, наче до себе.
Баба важко зітхає.
Дід ніби перероджується, обличчя ясніє, рот розтуляється, люлька падає додолу. Він швидко схоплюється з місця, а за ним баба. Вони почули кінський тупіт біля своєї юрти. На обличчях старих невимовна радість. Вони дрібочуть старечими ногами, і обоє стикаються біля дверей. Дід відчиняє двері, але не встигає переступити порога, бо перед юртою стоїть вже молода жінка...
Обличчя старих зразу меркнуть.
Жінка вітається, але вони навіть не відповідають, вони воднораз питають про Таню.
— А її у вас нема? — дивується Ійнечі.
— Нема,— кажуть обоє ослаблими голосами.
— Що ж трапилось?.. Ійнечі задумується.
— Ходи в юрту,— просить нарешті баб&.— Ти стомилась, відпочинеш.
Ійнечі поволі переступає поріг і йде на розстелені на жіночій половині шкури, а за нею тягне хворі ноги баба. Сівши, Ійнечі вдивляється в огонь і сидить нерухома. Вона не бачить, що бабуня заходилася вгощати її аракою і їжею, приготовленою для внучки. її молоде смагляве обличчя зблідло, ясніше, ніж звичайно, повидавались вилиці. Очі померкли, як вуглики, що зверху попелом беруться.
— Випий! — штовхає її легенько баба.— Для Тані готували, нема Тані, пий ти.
Та Ійнечі не бачить мисочки з аракою, що дрижить у бабиних руках.
— Чого її нема? Мені треба її,— виривається в молодої жінки.
— Ми думали, що ти знаєш,— каже баба.
— Звідки мені знати? Нікуди не їжджу, вдома багато роботи.
Ійнечі бере мисочку з рук баби і жадібно п'є холодний напій.
Баба силиться розважити чимось гостю, а та сидить така сумна.
— Як твій Мабаш поживає? — питає вона привітно.
— Мабаш! — Ійнечі здригається, збирає докупи думки й відповідає: — Він б'є мене, бабо.
Баба не дивується.
— Б'є тебе, доню? За віщо ж? Дід і собі витягнув шию, слухає.
— Не знаю. Лютий він тепер. Щодня кудись їздить, пізно вертає. З Натрусом, камом, він тепер у приязні великій. Часто кам у нас буває, про щось радяться з Мабашем, та я не розумію про віщо.
Баба журливо похитує головою, а потім сумно зітхає:
— Терпи, доню, на те ти жінка. Ійнечі не погоджується з бабою.
— Досить натерпілись,— каже вона палко і поглядає на діда, чекаючи його заперечень. Та дід мов не чує. Він знов поринув у власні думки. Нічого ж бо він не почув нового.
— Тепер новий світ настав,— каже Ійнечі.
Вона чула одним вухом, що дано всім рівні права, її фраза блукає, як муха в темряві, і прилипає десь до закоптілої стіни, її ніхто не розуміє.
— Та він і не б'є, певно, а так, бавиться,— каже баба.— А ви, молоді, нетерплячі. Жінці багато доводиться терпіти в житті. Такий закон божий. Але не всі чоловіки б'ють жінок, та й Мабаш, мабуть, б'є не часто.
— Б'є, бабо, і часто. Не бив раніш, але... Ійнечі обриває і потуплює очі.
Мабаш дуже любив свою молоду жінку, та, довідавшись, що до неї заїжджав під час його відсутності художник, і коли вона посміла захищати його в присутності кама, він почав її бити.
З того часу Ійнечі ще лютіше зненавиділа свого чоловіка. З огидою дивилась на його жовте кругле обличчя, на його маленькі очі, заплилі жиром. Як не раз хотілось втопити ніж у його бочкуватому череві, коли він спав, розкинувши ноги, і хропів на всі заставки. Вона весь час ненавиділа його, але тепер носить у своєму серці непереможну жадобу помсти. Тепер вона вже почала розуміти зміст нарад Мабаша з Натрусом. їй тепер зрозумілі відвідини Тріша, тієї зрадливої, продажної гадини. Вона знає їхні люті заміри, та здійснити їх їм не вдасться.
Скориставшися зі свят і відсутності чоловіка, вона приїхала до діда Токпака, бо думала застати тут Таню. Вона хотіла порадитись з нею, все розказати їй. За віщо вони напустились на того високого русявого парубка?
Ійнечі пригадує, як він весело всміхався, побачивши її, як міцно тиснув руку, вітаючись, і тулив до грудей на прощання. Як грали його очі блакитні, як небо у сонячний день. І його вони хотять забити? Того, про кого вона стільки намріялась душними безсонними ночами, того, що з'являвся їй у тривожних снах?
Вона здригається і зривається на рівні ноги. Дід і баба, що сидять мовчки, похнюпившись, підводять голови.
— Куди ти? — говорять вони разом.
— Я їду.
— Почекай ще,— просить баба,— сумно нам самим. Ні, вже скоро вечір, їй конче треба їхати. їй треба
якнайшвидше.
Вона швидко прощається, виходить, а за хвилину чути тупіт її бистрого молодого коня.
У юрті знов стає тихо. Смуток звив собі тут тривале гніздо. Дід пробував розігнати його. Зняв навіть тоб-шур з кілка, але пальці не слухались, і тобшур зсунувся з колін на землю.
На вулиці починалось життя. На широкий майдан у новому святковому одязі сходилась молодь: дівчата, хлопці й діти; вони збирались — окремо чоловіки, окремо жінки, окремо діти,— ставали колом, брались за руки і в один голос затягали пісень.
Нескладні алтайські пісні, нескладні їхні слова, нескладна мелодія. Розказують ті пісні про гори, про ліс і сонце, про блакитне небо, про коні і вівці. Оспівують озера і рибу в них, оспівують річку, страшну і любиму Катунь.
Але мелодія однакова. Усі пісні на одну мелодію, на один тон. І зливаються голоси: пискляві дитячі з тонкими жіночими і грубими чоловічими, і йде^ долиною жалісне скімління, як скарга вітру у кедровім галуззю осінньої ночі, як квиління орлиці і малих писклят на високій скелі.