— На жаль, так. Знаєте, в мене тепер такий стан, ніби я обікрав дитину.
— Що ж ви їй скажете на прощання?
— А чи я знаю?
— Ви ж обіцяли їй щось?
— Не обіцяв нічого, але жінки завжди більше вірять у нашу порядність, ніж насправді слід вірити. Вона мені дорікала раз моєю скритністю і так делікатно питала, що я думаю на майбутнє, чц одружуся я коли, чи люблю я її? Що я міг відповісти? Я казав їй, що женитись не думаю, що сім'єю обзаводитись теж не хочеться, посилався на ту заяложену теорію, що художник не може мати сім'ї.
— А приїхавши до Москви, одружитесь,— перебив інженер.
— Чорт його знає! Мабуть, так, не буду дурити. Інженер замислився і сказав по хвилині поважно:
— Одружились би з Танею.
Художник розсердився. Він чекав іншої поради.
— А ви чого не одружуєтесь з Грушею? — спитав грубо.
— Ну, знаєте, теж порівняння. Хіба можна рівняти цього невинного ангела з тою старою відьмою?
— Одначе, Федоре Павловичу, ви не гребували її ласками, ба навіть...
— їй-бо, я не винен.
Манченко зробив таку смішну міну і сказав це так щиро, що художник знов залився сміхом.
— Не викручуйтесь, — сказав, червоніючи від реготу.
Інженер здивувався, чого він сміється. Він гадав, що це буде просто невинна дачна розвага, а воно вийшло інакше.
— Дорого вона вам обійдеться.
Це було доливанням масла до вогню і не давало реальної користі.
— Та чорт з нею,— сказав інженер, щоб покінчити з цією темою,— набридло про неї говорити. Ви коли думаєте їхати?
Художник подумав.
— Я хутко,— сказав.— Тільки підсохне картина, і я готовий. А ви?
— Я вже хотів їхати, та через неї ще затримався. Може, вдасться умовити цього ідола, інакше я не уявляю собі, що буде. Тут може вибухнути ще колосальний скандал. Чоловік дізнається і вижене її. А вона уперлася, як осел, і ні з місця. Ви будете сьогодні в Токпаків?
— Зайду ввечері. Приходьте і ви. Мені якось страшно залишитись з Танею на самоті. Коли б утекти якось, їй-богу. Я не знаю, як бути. Заходьте ж, будь ласка. Я вас дуже прошу.
— А колись просили не заходити! Як змінились ці часи! Гаразд, прийду, а зараз зайду до Смирнова.
Художник скривився, ніби лимона проковтнув.
— Признатись, не люблю я цього чоловіка. Він наче совість моя. Що б я не робив, я думаю про нього. їй-богу, смішно сказати, я боюсь його.
Інженер усміхнувся.
— Чого ви, власне, боїтесь? — спитав.
Манченко думав, що художник жартує, але по його зосередженому обличчю видно було, що йому не до жартів.
— Його партійної чесності боюсь,— сказав художник.— Може, не так висловився, але ви зрозуміли.
Інженер пильно глянув йому в очі.
— Я розумію так, що у вас, маестро, совість не зовсім чиста.
— Може, й так,— погодився художник.— Він наче суддя, наче фатум. Ви знаєте,— сказав по хвилині,— яка в мене майнула думка? Я колись намалюю картину в манері Гойї: буде називатись "Художник і його совість". Пам'ятаєте серію його знаменитих Капрічос?
— Як же, добре пам'ятаю,— відповів інженер.— У якому ж вигляді ви покажете Смирнова? У вигляді чорта, злого духа? В серії офортів Гойї майже всі постаті потворні. Хіба і Смирнова ви покажете у вигляді потвори?
Ломов подумав.
— Ні, бачите,— сказав він,— Смирнов — позитивна
7 В, Гжицький
193
фігура. Показати його так — було б несправедливо. Треба придумати для нього іншу форму.
На цьому було закінчено розмову. Інженер вийшов, а художник взявся ще раз перечитувати листа.
Коли покошене сіно лежить у скиртах і припиняється робота на широких гірських луках, тоді алтайці святкують. П'ють багато араки, приготовленої працьовитими господинями, їдять багато м'яса і співають пісень. По селах відбуваються весілля, богам приносять жертви. Молодь зранку поглядає на сусідні юрти, чи не шелестить де на верхах березова галузка. Коли так, то це значить, що там камлання або той {.
Звістка про такі свята розходиться із швидкістю кінського бігу широко по селах, і вже десь близько полудня видно, як із гір спускаються в долину гості. Усі їдуть верхи. Чоловіки в парадних шубах, у круглих різноколірних шапочках з китичками, жінки в розшитому верхньому одязі. Багачі — кожний на гарному маленькому гірському конику, бідніші — то й по двоє на ОДНОМ)?', а коли з дітьми, то й по троє; їдуть не голіруч, а везуть подарунки. Найчастіше чвертку араки власного виробу, доведеної до найвищої міцності. По дорозі курять люльки або мугикають під ніс своїх журливих пісень.
Старий дід Токпак чекав на гостей вже зранку. Він кілька разів виходив з юрти і своїми старечими затуманеними очима поглядав на гори, на вузьку стежечку на горах, якою щороку приїжджала до нього єдина внучка Таня. До цього часу вже завжди була в нього. Іноді з батьком, а частіше сама. Досі вони встигли вже поснідати, наговоритись. Десь у цю пору старий Токпак стягав з жердки тобшука і грав на ньому, розказуючи билин і стародавніх казок. А вона слухала, лежачи на м'яких ведмежих шкурах, настелених на жіночій половині.
Старий Токпак дивиться на гори, мружить очі, заслоняє їх рукою, але нічого не видно: стежка безлюдна.
"Чого вона не їде? — думає старий. —Чи не захворіла часом? А може, вдома хто хворий?"
Йому робиться сумно на душі. Він швидко кліпає червоними від вічного диму очима, а з-під повік витікають скупі сльозини і скочуються по старечому, змор-
Т о й — весілля.
щеному, як скеля, обличчю. Він смокче беззубим ротом чорну від старості, закоптілу люльку, але вона погасла, як і надії на приїзд гості. Старий іде до юрти.
— Нема нікого? — питає жінка.
— Нема! — каже сумно дід.— А може, я вже недобачаю? — знов прокидається надія,— Останнім часом зовсім осліп...
Такий пригнічений настрій викликають у ньому завжди житейські невдачі.
— ^Недалека вже, видно, моя дорога,—докінчує він з жалем.
Дід бере з вогнища вуглика і запалює люльку заново. Смокче беззубим ротом, і з кутків вуст виходить синій димок.
— У тебе ще, здається, кращі очі,— каже він до жінки.
Стара Тумчугаш бере костур і, підпираючись, виходить за чоловіком надвір. А проте її очі не кращі. Хіба жінка може мати що краще від чоловіка?
Вони обоє стають проти сонця, заслонюють очі руками, дивляться на гори, але і вдвох не бачать нічого.