т~ Про що ти думаєш? — спитала раптом.
Що б вона дала за те, щоб відгадати його думки!
Він відповів не зразу. Подумавши хвилинку, труснув волоссям і промовив:
— Я задумав чудову картину. Вона слухала.
— Ходім вище — розкажу.
І вона покірно пішла за ним понад озером.
Інженер і тьотя Груша, покинувши своїх супутників над озером, пішли правим, доступним берегом і, пройшовши до болотистого місця, де вже не було проходу, звернули нагору: вони вирішили добратись до снігів, що білими плащами вкривали вершини. Здавалося знизу, що вони недалечко, але, вийшовши на перший ступінь гори, переконались, що це багато дальше, ніж здавалось. Тьотя Груша стомилась і сперлась на руку інженерові. Цей тягар був інженерові не дуже приємний, зате тьотя Груша від близькості його почувала себе прекрасно.
Прибережна смуга лісу давно скінчилась, лиса гора ощетинилась карликовою берізкою, що ледве на десять-двадцять сантиметрів визирала з землі. Де-не-де росла карликова ялинка, стелячись своїми довгими колючими вітами по грубезних килимах мохів, у яких грузли ноги по кісточки.
Дорога стомлювала дедалі більше, та наші подорожні не зупинялись, щоб швидше дійти до мети. Мета ж була ще далеко.
Небо прозоре, чисте, сонце всміхалось, немов дивуючись, чого сюди забралися люди, коли тут ніхто не ходить, тільки орли літають, бродять вітри і кочуюіь хмари.
Подорожні не знали цього. Вони йшли, як серед царства снів, залишивши далеко за собою світ. Ще кілька кроків — скінчиться дорога і почнеться невідоме...
Коли б швидше переступити поріг невідомого...
Інженер ішов замріяний. Йому було так легко і радісно на душі, що він ладен був простити тьоті Груші й те, що вона некрасива, і що йде з ним, і що так немилосердно спирається на його руку.
А тьотя Груша була цевмолима. Вона ніби ненавмисне тулилась головою до його плеча. її біле веснянкувате обличчя розчервонілось, цасемця волосся поприлипали до приплюснутих скронь. Вона часто зводила очі на свого супутника, але він вдавав, що не бачить.
— Ви довго будете мовчати? — промовила вона нарешті.
Він здригнувся і байдуже подивився на неї.
— Вам хочеться говорити? — спитав по хвилині.
— Хочеться,— закапризила вона.
— То говоріть.
Тьотя Груша ображено надула губи, але руки інженера не випустила, розрахувавши, що це було б невигідно.
— Ви сердитесь? — спитав інженер.
— Серджусь.
— Не треба сердитись.
Він вийняв її руку з-під своєї і, завагавшись, поцілував.
— Тепер вже не сердитесь?
— Ще трішки.
— А що треба зробити, щоб зовсім перестали?
— Не знаю.
— Скажіть!
Він взяв її під руку так, що його рука притулилась до її грудей. Вона не боронила.
— Я стомилась,— сказала, часто дихаючи.
— Ще трішки. Ось на цей горбок — і спочинемо.
— А там скажете — ще на один.
— Ні, не скажу.
Вони почали підніматись швидше. Надія на спочинок додала сили, і, переваливши кам'яний осип, вони стали нарешті на горбку. Стояли хвилину мовчки, як уві сні. Краса, що з'явилась перед їхніми очима, відбирала мову. У невеличкій долинці розстелився густий килим великих, як троянди, лютиків, густо пересипаний синіми алтайськими квітами, подібними до тюльпанів.
— Федику! Як гарно! — прошепотіла Груша в шаленому пристрасному екстазі.
Вій сильно стиснув її руку.
— Ходім туди, я хочу скупатись у тому морі квітів. Ходи!..
Вона пішла вперед, тягнучи тепер його за руку. Він не пручався. Дійшовши до середини, вони впали в обійми квітів. Довкола них не було нікого. Над ними небо і сонце.
— Федику, гарно мені, рідний,— повторювала Груша, Вона тиснула його руку, тягнула до себе.
— Я ще серджусь, чуєш?
—. За^віщо?
— Ти забув?
Йому не дивно було тепер, що вона йому каже "ти".
— Що мені робити? — спитав він.
Вона обняла його за шию, впилася в його уста, і в очах її померкло світло.
— Ти солодкий... Ще! — просила вона, стиснувши зуби.
Пристрасний, болючий поцілунок закрив її уста, а потім посипались вони, як град, і вона жадібно ловила, облизуючи свої стомлені червоні розпухлі губи. Вони стомились обоє. Очі їх були божевільні.
— Тут рай! — прошепотіла вона.— Ми перші люди в ньому.
Вона тримала його жадібно за шию, зуби цокотіли, як в лихоманці, обличчя горіло, вогонь розпирав груди, вони швидко піднімались і опускались під її тонкою блузкою.
— Мій! Мій найкоханіший! Мій єдиний! Я люблю тебе, я хочу тебе...
Вона безсило впала навзнак і закрила руками очі.
На небі сміялось сонце. Зарожевіли на горах сніги. Зім'яті лютики зігнули голівки, а серед них лежала знесилена тьотя Груша. Інженер сидів без кепки, з розкуйовдженим волоссям, злий.
— Відверніться, я одягнусь, мені соромно,— сказала тьотя Груша.
— Аж тепер вам соромно?
Вона почала швидко приводити себе в порядок.
— Це розуміти як докір? — спитала, дивуючись раптовій зміні його тону.
— Хай і так.
— Он що? Ви жалкуєте?
— Жалкую. Ви мене зґвалтували. Мені огидно зараз, гидко.
— Що?
Тьотя Груша здивовано дивилась на нього. Він бур серйозний, злий, непроникний. Таким вона не бачила його ніколи. Він мовчав.
Постоявши безпорадно хвилину, тьотя Груша заплакала.
— Чого ви ревете? — спитав сухо.
Груша не відповідала, заливаючись ще гірше плачем. Спухлі губи зблідли, ніс посинів. Вона витирала хустинкою очі, але сльози пливли невгамовними струмками.
Інженер з огидою дивився на цю сцену. Тьотя Груша видалась йому страшенно бридкою. Йому чомусь пригадалась її дівчинка, що, прокинувшись тоді вночі, допитувалась, хто приїхав. Він, здавалось, зараз ще чув голос обманутої дитини.
Тепер він відчув просто ненависть до цієї заплаканої жінки, такої нужденної на тлі цієї незрівнянної краси природи, на тлі цього моря лютиків. Йому хотілось дошкулити їй ще болючіше.
— Перестаньте плакати! Ви псуєте мені настрій до решти! — сказав він грубо.
— Чого ви причепились? Яке вам діло до мене? Зґвалтований! — відрізала вона.
Інженер усміхнувся.
— Правда, правда,— промовив він.— Це мені вперше в житті таке трапилось, щоб жінка зґвалтувала. Ви скажіть, ви мене для того сюди й притягнули?
— Мовчіть, негіднику! Ви комуніст! Як ви смієте знущатися з жінки. Нахаба!
— Також слово.
— Ви ще смієте кпити з мене?
Тепер тьотя Груша наступала, та інженер не здавався.