— Не думаю. Я просто уявив собі тепер картину: що було б, наприклад, якби оце з'явився ваш чоловік і застав нас в такому невимушеному вигляді, серед цих зім'ятих квітів, що ви так прагнули в них пірнути?
Тьотя Груша вороже глянула на нього.
— Так. Я думала поринути у квіти,— сказала вона зло,— а поринула... Та годі! Я не думала про чоловіка, йдучи сюди, знаєте? Я думала про вас. Я віддала вам усе хороше, думаючи, що ви чесна людина, а ви негідник і боягуз. У вас психологія боягуза, підленького злодія, що краде і, зловлений, спихає вину на товариша.
— Трішечки легше. Цього "хорошого" я у вас не просив, і даремно ви старались.
— Але взяв же?
— Ви самі нав'язали. Жаль, що Ломова нема, мав би гарну тему.
—— Навіщо? Ви й так йому розкажете.
— Не бійтесь.
— Від вас усього можна чекати. Але годі, годі! Буде з мене. Це мені буде наука, як зв'язуватися з подібними людьми. До побачення.
— Куди ви? Уже до снігу не підете?
— Ви вже мені доброго снігу насипали в душу. Інженер засміявся.
— А я все ж таки думаю піднятись туди,— сказав.
— Можете йти на зламання голови.
— Ай, ай! Ви не підете зі мною?
— Ні!
Вона швидко повернула назад.
— Ви ж заблудите самі, не знайдете дороги,— гукнув інженер.
— Хай це вас не турбує.
— А може, підемо все ж таки?
У нього злість минула, а її місце зайняла досада за свою нестриманість. Він усе ж таки зазнав хвилину приємності від неї і за це заплатив їй презирством, ненавистю, образою. Йому раптом жаль стало жінки.
— Агрипино Павлівно! Ви дуже сердитесь? — спитав він, підбігши до неї.
Вона спинилась і зміряла його очима з ніг до голови.
— Чого вам треба? — крикнула гостро.
— Я жартував з вами.
— Жартував?! Це у вас там, на Україні, прийнято так жартувати?
— При чому тут Україна? Ви знов нариваєтесь на такі жарти.
— Відчепіться від мене, негіднику. Вам ще мало? Він підійшов до неї і взяв її руку. Вона вирвалась.
— Чого вам?
— Я жартував. Пробачте! Інночко! Я жартував! їй-бо!
— Ідіть ви геть!
Сором палив обличчя. Він чув свою тяжку провину перед цією жінкою.
— Не піду, тепер вже все одно,— сказав.— Давайте краще помиримось.
На нього дивились чужі, незнайомі, здивовані очі.
— Хіба можна миритись після того, що ви мені сказали! Таж я вас "зґвалтувала"!
— Нічого, це оригінально, пробачте.
— Навіщо ж ви так грубо заляпали такий прекрасний образ?
6 В, Гжицькии
161
їй хотілось плакати. Скільки чекала, така бажана хвилина наступила, і так швидко пропала дарма, і так негарно скінчилась.
— Чого ви так повелись зі мною?
— Пробачте! Для чого зараз ця трагедія? —— Такого не можна пробачити.
— Можна.
Він обняв її за стан.
— Пустіть! — почала пручатись тьотя Груша.
— Не вирветесь! Краще помиримось!
— Ні!
— Помиримось!
Він узяв її голову і поцілував у щоку.
— Геть, безсоромний! Ви користаєтесь з обставин. Мені гидкий ваш поцілунок, огидний!
— Та ні, не може бути!.
Він крадькома поцілував її ще раз. Не боронилась більше.
— І тепер противний? Вона мовчала.
— Помиримось, кажіть?
Він взяв її під руку, і вона вже не опиралась.
Звернули ліворуч і пішли до снігів, не згадуючи про сварку. Починалось побите грозами каміння, а серед нього дзюрчали потоки, що випливали зі снігів. Між парою людей панувала гнітюча мовчанка, і вони боялись її перервати.
— Що ж там наші роблять! — зважився нарешті інженер.
Тьотя Груша не відповіла.
— Цілуються,— сказав інженер, ніяковіючи. Тьотя Груша голосно розплакалась. Інженер здивовано глянув на неї.
Сонна тайга ліниво ловила тупіт кінських копит. Бурчливий аю *, що насилу знайшов собі леговище серед вивертів старезних кедрів, покидав тепле місце і втікав далі від дороги. Благородний марал, зваблений дудочкою Юнаякова, вирізаною з бур'яну, переконавшись, що це не телиця, ніс свої крислаті роги в глиб тайги. Там тайга вже дрімала. Там панувала тиша. Тільки де-не-де дзюрчали потоки, що випливали з лісних джерел,
А ю — ведмідь.
чи бурундук раптом засвистить, сполошений падінням кедрової шишки. Дрімали кедри кількасотлітні. Розбуджені тупотом кінським, вони поглядали злобно й суворо на тих, хто смів їх будити. Чіплялись трави за кінські ноги, чіплялись за ноги вершників, як змії. Тайга не любить гостей. Але вони їдуть нею. Вони швидко покинуть її. Один їм тут приятель — місяць. Він густо ллє світло на невтоптану стежку, освітлює їм шлях.
Юнаяков журливо виграє на дудці. Художникові подобається ця своєрідна мелодія. Вона так принадно звучить серед цієї чарівної тиші, серед цього могутнього рослинного царства, серед цих диких, величних гір. Це особлива музика, і тільки таку чула в своєму тисячолітньому житті тайга. Художник бачить перед собою силует Тані. її задьориста голівка тепер похилилась. Вона, певне, думає про щось своє, жіноче. Він знов почуває, яка близька вона йому, яка дорога, кохана. Він насилу стримує себе, щоб не під'їхати та не обняти її тут, на очах у всіх. Йому хочеться сказати їй якесь гарне слово, зробити їй якусь приємність. Художник відчув безмежну красу, що його оточувала. В душі у нього тиша, як серед цієї дрімучої тайги. Він під'їздить близько до дівчини і будить її з задуми.
— Таню! — каже він тихо, ледь чутно. Вона здригається, повертає голову.
— Що? — питає мляво, як крізь сон.
— Ви найкраща жінка,— каже художник.
Від тих слів Таня відразу притомніє. Варто було будити її, щоб сказати таке?
— Не говоріть дурниць,— каже вона холодно і сміливо.
Його морозить її тон. Художникові дуже неприємні її зауваження. Він не розуміє, як можна це сказати тепер, тут, серед такого раю. Тепер і дикий звір мусить бути ніжний, як ця природа, як цей вечірній час.
— Чи ви така з природи груба, чи хочете робити з себе таку? — каже він спокійно.— І перше, і друге вам не до лиця і не на користь.
— Мені це байдуже.
— Що ж з вами? Що з вами?!
— Нічого.
Художник здивовано поглядає на неї і не розуміє нічого. Чого вона така? Він знає, що вона любить його. Любить так, як може любити незіпсоване дівоче серце
6*
163
перший раз. Але чому такий холод? Чому вона така? Невже він ніколи не вияснить цього?
— Таню! — кличе він.
— Чого вам?
— Невже я не заслужив на ласкавішу відповідь? Вона нервово сіпає коня за вуздечку і б'є нагаєм.