Художник спав тихо, сонце грало на його обличчі, і він усміхався крізь сон.
Страшна лють і ненависть вдарили в голову камові, як випари п'яної араки.
"Вбити! — подумав кам.— Вбити падлюку, і ніхто не знатиме, не бачитиме. Вбити — і стане одним менше".
Він тихенько зліз з коня і підійшов до сплячого. Рука лежала вже на ручці ножа. Один удар — і перед ним лежатиме труп. Кам на всякий випадок оглянувся довкола. На горбку показалась людина, з вигляду росіянин. Грубо вилаявся в душі. Покинув свій намір і сів на коня, сиплючи на голову сплячого всі свої прокляття, рушив у дальшу дорогу. У серці ховав помсту.
"Правду сказав Монгол. Правду казали люди. Але Алтай вам цього не подарує! Тепер не той вже став Алтай! Тепер вже він прозрів! Не сядете на його хребет, як на прирученого коня! Він скине вас! Монголія за нами — братерський народ! Ні, не поборете нас! Кам Натрус сам не раз ще втопить ніж у ворожі груди... Сьогодні втопив би, та перешкодили..."
Він сильно оперезав нагайкою коня, і кінь поскакав по невеличкій рівнині.
Проїхавши кілька кілометрів, Натрус знов наткнувся на уруса, що ходив з якимись небаченими інструментами і теж щось записував і вираховував.
Безсильна камова лють перейшла всякі межі. Він шмагав коня, щоб хоч трохи вилити її з переповнених грудей. Зляканий кінь біг шпарко по рівному плоскогір'ю, а кам складав у голові плани лютої помсти.
Перетявши рівнину, порослу густими травами, кам виїхав на горб, звідки показався синій димок, що піднімався над юртами. У долині стояв ще ранковий туман і синів від диму, в той час як нагорі вже добре припікало сонце. Але кам не відчував спеки. Його мучили гірші за спеку непоборні лють і досада.
Кам швидко проскакав аїл і спинився коло нової шестикутної юрти, у якій жив його приятель Мабаш. Був це представник давнього княжого роду, багач, що славився колись на весь Алтай своїм золотом, кіньми й худобою. Крім того, був це старий лісопромисловець, який щороку збирав гарні гроші за кедрові горішки, що їх сотні мішків здобували йому наймити в тайзі.
Малий, пукатий, як бочка, на коротких підпорах-но-гах, сидів він у ранковому безжурному настрої перед юртою на зрубаному кедрі і попихкував люлькою. Двері в юрту були відчинені — там куховарила його молода жінка, а з закоптілого верху юрти йшов угору густий синій дим.
Побачивши кама, Мабаш приязно всміхнувся, але кам навіть не відповів на усмішку, а швидко зіскочив з коня й прив'язав його до дерева.
Поведінка кама немало здивувала господаря. Що б то могло так рано розізлити його?
Не люблячи довго над чим-небудь задумуватись, Мабаш покотився йому назустріч.
— Єзен дер? 1 — спитав він, заглядаючи камові в очі.
— Єзен, єзен,— заспокоїв кам.
— Чого ж смуток блукає на твоєму чолі? — спитав Мабаш.
— Є чого сумувати,— відповів кам.
Вони сіли на пень, і кам почав розказувати Маба-шеві, що бачив по дорозі.
Мабаш слухав пильно, зосереджено, попихкуючи люлькою, і жовте його обличчя потьмарилось, як диск місяця, що його закрила хмара.
— ...Знов сунуть на наш край блідолиці чорти,— говорив кам.— Мало їм своєї землі! Коли б не та руда собака, що показалась на горбі, я втопив би в нього ніж, щоб іншим не було охоти заглядати в гори.
— Ще не пізно,— сказав спокійно Мабаш.
— Ні, ні, я це знаю. Але тут треба порадитись. Вони ж ведуть боротьбу з багачами, з камами, і коли б що до чого, то підозріння впаде на нас.
— Хто веде? — спитав Мабаш.
— Ті, комуністи. Тут треба діяти обдумано. Я не вірив, що казали. Люди люблять перебільшити, але сьогодні я переконався, що вони применшили. Мені сказали, що комуністи хочуть пустити через гори свої чортові машини. Вони хочуть осквернити святу природу, вони хочуть загарбати наші чудові долини, вони хочуть загнати нас далі в гори, на неродючі вершини, щоб ми там виздихали, як худоба лютої зими. Усі кращі долини
1 Єзен дер? — Чи здорові? (Алт.)
в їхніх руках! Гей! Тут треба щось робити — і швидко, бо тоді буде пізно!
— Порадь, що саме,— просив переляканий Ма-баш.— Моя голова дурна. Я не знаходжу ради.
— Рада є одна,— шепнув Натрус, глянувши на юрту,— Треба знищувати їх тут поодинці. Отих вчених їхніх, що ходять і щось пишуть, чогось шукають на горах. Знищувати поодинці, бо проти їхньої сили ми не встоїмо. Але треба їм показати, що гори — наші! Треба, щоб вони це відчули!
— Хто ж буде їх нищити? — зважився з острахом спитати Мабаш.
— Як хто? Ти, я, сотні нас! Мабаш засовався на пеньку.
— Ти ж сам казав, що страшно.
— Страшно самим, а коли буде багато нас — не страшно.
Мабаш швидко запихкав люлькою, видимо нервую-чись.
— Ота біднота не схоче,— сказав безнадійно.— Вона рада, що зможе заробити.
— Правда, бачив я. Він іде попереду, щось пише, а за ним ходять алтайці і носять йому речі. Ух! їх у першу чергу різав би я... Але я ще маю силу над ними. Ще цього мені не вирвали з рук. Я ще їх не боюсь!..
Він хвилину помовчав, потім оглянувся і тихо сказав:
— Тих двох, що я бачив, беру на себе. Ці будуть мої, і ніхто не здогадається, ніхто не підозріватиме. Хіба б мене не стало. Але трьом нам тут затісно. Вони або я!
Мабаш допитливо подивився.
— Тепер не скажу, потім, може, в юрті...
— Ти впертий, Натрусе, і... страшний...
Натрус вибив попіл з погаслої люльки і набив її наново тютюном. Слова приятеля приємно полоскотали.
З юрти повіяло запахом вареного м'яса, і Мабаш проковтнув слину.
Натрус глянув на овечу шкуру, ще свіжу, окривав-лену, що сушилась на плоті.
— Барана зарізали? — спитав.
Мабаш радий був, що скінчилась неприємна тема, яка його, правду кажучи, трохи лякала, і він заговорив жвавіше:
— Аякже, зарізали. Зараз жінка моя подасть сніданок. Ійнечі! — гукнув він дружину.— Скоро ти там?
— Скоро,— почулось із юрти.
Через кілька хвилин з'явилась у дверях молода жінка, несучи на дерев'яному полумиску свіжозварений тергим. Вона поставила полумисок на землю і запросила їсти.
Натрус глянув на неї з цікавістю і, коли та вийшла, сказав:
— Маєш гарну жінку. І тоді я казав, коли ти женився, і тепер кажу те саме.
Мабаш щиро радів з похвали приятеля.
— Гарна,— згодився він.— І купив її недорого. Роботяща і вміє все робити. А вже зварити ніхто краще не вміє. Спробуй тергим, чи їв ти коли такий смачний?