Чорне озеро

Сторінка 14 з 90

Гжицький Володимир

— Шаман спинився коло вас і довго дивився. Коли б він не побачив мене, певно, зробив би вам щось зле.

"Він міг знищити картину",— подумав у першій хвилині художник.

— Ви врятували мене від кама? 1 — сказав уголос.

— Я!

— Вам належить за це плата!

1 К а м — шаман (алт.).

— О так! Але чи зможете ви мені заплатити?

— Кажіть — побачу.

— Про це потім.

— Жаль, що я його не бачив.

— Жалкуйте — це дуже цікава постать.

Тьотя Груша почала розповідати про кама. Вона рада була, що може відкрити йому, новачку, такі таємниці, яких він за короткий час не встиг ще пізнати. їй приємно, що вона робить це перша і нема нікого, хто міг би її поправити чи заперечити. О, тут багато чого ще не знає художник, багато чого не бачив. Вона, тьотя Груша, де вона тільки не була! І на Христовій горі, і на Кара-Колі,— є таке озеро в горах, у перекладі значить Чорне озеро,— красота неймовірна. Йому, як художнику, тільки туди й їхати. І в диких глухих селах була вона, де ще відбувається камлання, цебто приношення богам кривавих жертв. І бачила кама Натруса, того, що оце проїхав, у шаманській одежі, бачила, як він входить в екстаз. Усе вона вже бачила і просто заздрить йому, що все це ще у нього в майбутньому.

Художник терпеливо слухав, доки вона скінчить, хоч зовсім не радий був її присутності. Поява тьоті Груші була небажана й зовсім не потрібна. Виждавши, аж поки не вмовкне, спитав, звідки вона і куди так рано. Пильно дивився їй в очі. Вона почервоніла, збентежилась, не чекаючи такого запитання.

— Ви скоро додому? — спитала замість відповіді. Так, він уже їде. Він працює тільки вранці, перед

сходом сонця.

— Поїдемо разом?

— Згода.

— А наш інженер вже працює.

— Ви бачили його?

— Він звідси недалеко. Я з ним бачилась, він сказав, що ви тут, і я... і я, проїжджаючи мимо, заїхала.

— Ви, значить, далі кудись мали їхати?

— Так, тобто ні, я виїхала прогулятись.

— Розумію,— сказав лукаво художник.— А що робить Федір Павлович?

— Та щось теж зарисовує, щось міряє, копає, та такий занятий, такий захоплений, що не приступай до нього.

— Його робота складна, тонка і дуже цікава,— мовив художник.

З В. Гжицькин

65

Тьотя Груша мовчала, думала.

— Ваша краща,— сказала несміливо.

— Це як хто розуміє. Його ж корисніша. Він проектує залізницю через Алтай. План грандіозний! Коли б його здійснити, він зробив би переворот у житті цілого народу. Підніс би його культурно і економічно, це було б щось неймовірне.

Тьотя Груша не знала, чи він говорить це серйозно, чи іронізує.

— А вдасться це йому зробити? — спитала обережно.

— А що в нашій країні не здійсненне, якщо цього захоче народ, коли за це візьметься партія? Манченко — це тільки перша розвідка. За ним піде авангард геологів, а вже за тими^рушить армія робітників з величезним штабом інженерів і інших спеціалістів, озброєних першокласною технікою. Манченко шукає і знайде. Він ентузіаст, не тільки виконавець.

— Комуніст,— сказала тьотя Груша в щирій задумі.

— Так, він комуніст; таких, зрештою, як він, у нас багато.

— їдучи сюди, він, певно, й не думав, що так багато зробить.

— Не знаю. Думаю, що ні. Тут до нього були інженери і робили щось, але все це робилось по-казенному. А тут власна ініціатива, захоплення, молодість і талант, а це найважливіше.

— До речі,— сказала тьотя Груша,— ви вже знайомі з новим нашим дачником?

— Не мав приємності.

— Я познайомилась. Смирнов на прізвище. Якийсь професор чи історик. По-моєму, тримається занадто гордо. Зі мною перекинувся заледве кількома словами, а від інженера я дізналась, що він збирає матеріали по історії цього краю. Цікавиться, каже, роботами епіскопа Макарія, що тут жив до революції, і, головне, партизанським рухом у перші роки революції.

— Бог з ним, хай цікавиться.

Ломов склав своє приладдя й пішов сідлати коня. Тьотя Груша задумалась і задивилась під ноги. Навколо іскрилась на високій траві роса. Сонце сушило траву, догори піднімалась пара, і від неї дрижало повітря. Угорі кружляв попід небом орел, і линуло додолу його

жалібне квиління. Тьотя Груша не бачила гри сонця, не чула квиління орлиного. Вона розв'язувала загадку: котрий з них кращий — художник чи інженер?

Переїхавши перевал, кам Натрус почав швидко спускатись у долину, поспішаючи до аїлу, що складався з кільканадцятьох юрт, порозкиданих по широкій долині над прудким потоком. Він був у парадному алтайському одязі, у великій синій шубі, підбитій лисом, з видровим коміром, підперезаний зеленим поясом.

Виїхав рано, бо вдень передбачалася спека, а хотілось доїхати холодком. У переметних мішках віз барабан, частини шаманської одежі і високу баранячу шапку з двома довгими, до самої землі, білими широкими стрічками.

їдучи безлюдними околицями, він вигравав на сопілці свою журливу мелодію, хоч був у веселому настрої. Але алтайці не знають веселих мотивів. Усі вони зводяться до одної мелодії, сумної і монотонної. Натрус грав на сопілці з надзвичайною майстерністю. Вона служила йому не тільки для розваги, але й для скликання гадів, приваблювання їх в одне місце. З її допомогою він принаджував маралів *, полюючи навесні на їх цілющі роги.

З вузької ущелини вирвалась сумна мелодія на широку долину, куди проходила камова путь. Голос сопілки покотився тепер вільно дрібними хвильками понад пахучими травами, і трави пригнулись, слухаючи. Аж біля самого потоку кам перестав грати. Водоспад заглушив би трелі сопілки, та й дорога нерівна. Але, тільки кінь пішов понад потоком, знов залунали перервані звуки і полинули наздоганяти ті, що вже далеко попливли вперед. Та раптом знов музика обірвалась, і тепер вже, видно, надовго...

їдучи вдосвіта дикими місцями, кам ніколи не думав, що по дорозі зустрінеться з ким-небудь, тим паче з ненависними урусами, та ще такими якимись особливими. Він чув, що по горах снують якісь люди, щось міряють, щось зрисовують, чув, що хочуть пускати чортові машини, але не вірив словам. А сьогодні наочно побачив, переконався, що правдиві всі поговірки. Він побачив

1 Марал — олень.

З* 67

сплячого художника і його картину. Коли б не кінь, що пасся недалеко, він, певне, нічого не підозріваючи, проїхав би мимо, але коня побачив здалека і тоді вже почав очима шукати господаря.