— Ось голубята, пташечки! Тримай!
Улан аж тепер їх побачив, покинув свою роботу і пустився втікати. Оден з Козаків підставив йому під ноги костура і він бебевхнув на землю. Зараз кинулися на него, одоліли і звязали мотузом за руки і ноги.
— Гей молодиці,— кричав старий Козак ід хаті,— давайте світло!
В хаті заблисло світло, а за хвилю вийшла невістка з хати боса в одній спідниці з засвіченою ліх-тарнею.
— Вже одного маємо, а там під стіною щось стогне. В цю хвилю надійшли сусіди Наконечний і Павлів
з здоровими ціпками.
З тяжкою бідою піднесли стіну в гору і звідси витягнули двоє злодіїв добре потовчених. Вони не вспі-ли втекти, коли стіна падала і їх придавила. Одному йшла з голови кров. Повязали їх мотузами.
— Лише цих двох гостий малисьте сусідо?
— Ще є і третий, он там лежить звязаний. Наконечний узяв в руки ліхтарню і наблизився до
Войтка як раз в саму пору, коли він розвязав зубами мотуза з руки і тепер розвязував ноги.
— Ага! Та це домашний, пан Войтко,— і тарахнув його пястуком позауш, аж приголомшив.
— Ви його зле звязали, шельма вже розпутався. Войткові звязали тепер руки позаду.
— Берімо їх до хати поки розвидниться. Післати би за війтом і присяжними.— Андруху! Біжи живенько за війтом.
На селі счинився галас. Зразу стали гавкати собаки. Люди прокидались зі сну, по хатах заблимали світла. Люди виходили по одному із хати і питали сусідів, що сталося. Відтак розійшлася блискавкою вістка, що у Козака прихоплено в стайні конокрадів. Люди виходили з хати юрбами і через плоти, огородами йшли до Козака дивитися. Прийшов і війт з присяжними.
— Заволочи їх до хати, поки розвиднієся.
— Та навіщо до хати! На що хату паскудити, піді-ждемо тут до рана, а потім у коршму до Еля.
— Та чого до Еля? То при дорозі, будуть нам пе-решкаджати. Ми з ними на Бандрівщину до Мошка. Там буде спокійно, ніхто нам не перепинить робити протокул, а Мошко розумний жид, наш і буде мовчати.
Усіх трох конокрадів заволікли під пліт і поставили варту з добрими дрючками.
Війт узявся при світлі ліхтарні оглядати виверне-ну стіну. Показалося, що всі коли, на яких стіна була городжена були за порядком перепилені дрібною пилочкою. Ті, що на горі із середини, ті на долі з на-двору.
— Дивно мені сусідо,— каже війт,— що ваші пси мовчали, що з ними сталося?
Молодий Козак пішов з ліхтарнею перед стайню. Обидва пси лежали в послідних судорогах. Мушка слабо дихала, а Смоляк дивився заляканими очима на свойого пана, бо неміг вже ні головою ні хвостом рушити.
— Гей! Люди, та обидва пси потроєні! — Каже крізь плач Козак.— А бодай вас Божа сила побила, нелюди. Бідні псиска, ось чого вони так мовчали.
— Я знаю, то Войткова штука,— каже старий Козак.— Чужий чоловік не приступив би до них і з ковбасою.
— А це підпилення колів, то також його штука. Я сам бачив як по стіні дряпався та буцім-то діри глиною затикав, от яку гадину я за пазухою придержував.
— Говоріть, сусідо, що хочете,— каже війт,— та я би якогось пройдисвіта в хату за наймита не приймав...
— Та хіба не знаєте, як мені дуже треба було наймита, як Миколу до війська взяли? Та той драбуга мав військовий паш порт і дав мені його в руки. Хіба-ж я його у вас не записав?
— Чорт знає, чий то пашпорт був, певно комусь вкрав. А чи ви його маєте у себе?
— Я сховав в скриню.
— То певно той пашпорт не його, як він його у вас полишив, коли він на таке лайдацтво пускався, і хотів втікати...
При такій гутірці стало свитати. По селу піяли кури. Над землею стояла мрака. Аж небо випогодило-ся. Хмари кудись поділись. Стали блимати бліді зорі, які одна по одній гасли. Від сходу сонця зароже-вілося небо.
Людий зійшлося дуже богато. Мужики в кожухах і свитках, молодиці таки в сорочках та спідницях, босі. Кожня держала змерзлі руки під фартушиною. Дітваки повилазили на плоти і дивились.
Всі три злодії лежали під плотом в сутіні. Сіріли тут дві маси, а між ними Войтко улан в своїх червоних штанах і синій уланці.
Люди, що тут зібралися, не показували по собі ні гніву ні злости на конокрадів. Господарі завели гутірку про конокрадів, як про якесь конечне зло, якого мужикові з поміж багатьох инших лих* не виминути. А далі з конокрадів зійшла розмова на худобу, коні, на ціни збіжа, звичайні господарські турботи. Пійманими конокрадами вже не турбувалися. Вони вже не втечуть, а що в коршмі мусять перейти хлопську операцію, це таке самозрозуміле, що нема про що говорити.
— А ну, люди добрі до роботи,— говорив хтось з гурту,— ведімо їх.
Та старий Козак їх задержав.— Ще рано.
Невістка винесла з хати велику фляшку з горілкою, чарку, шматки гарного хліба, соли часнику, і старий Козак став частувати добрих сусідів, що виручили, та помогли. Випив сам, чарку у руки війта, як найстаршої в селі особи. Війт узяв чарку, розгорнув великі вуса, випив, скривився, сплюнув в бік і став закусувати. Чарка пішла чергою і неудовзі фляшка була по-рожна, а невістка винесла другу. Частувати всіх, навіть цих молодиць, що стояли блище. Козак з сивою мов молоко головою ходив поміж людий і частував всіх. Він був чоловік гостинний і для всіх привітний.
— Пийте, сусіди на здоровля, та закусуйте, чим хата богата...
— Кумо Паранько,— кликала одна молодиця, до другої за плотом,— ходіть, Козак справляють толоку...
— А може хрестини,— жартувала Паранька перелазячи через пліт.
— Ой, охрестимо ми їх, що жаден піп так не охрестить,— говорив оден ґазда.
— Та ще й миром помажемо,— жартував другий... Усім стало весело.
А злодії лежали під плотом вижидаючі своєї долі. Вони знали, що їх жде в коршмі, а коли Бог не змилується і не надішле в пору жандарма, то не вийти їм із цьої халепи з цілими ребрами.
— Ну, люди, ми випили закусили, дай Боже відробити за це пора. Ведімо злодіїв до Мошка...
— Голя! Люди, так не можна,— говорив війт,— заведімо їх до громадського арешту, поки з Луки приїде шандармерія, та їх забере...
— Та що ви говорите, пане війт, що то наш арешт варта? Та то курник, добрий на це, щоби який пяниця переслався. На таких пташків, то і в Луці арешт ніц не варта. їх просто під млин до Самбора.
— А на що нам шандарів? — говорив другий.— Хіба ми їх самі не впильнуємо, та не відвеземо?..