**ТЕКСТ ПОДАНО З ХРЕСТОМАТІЇ ДЛЯ ДОДАТКОВОГО ЧИТАННЯ**
БОГДАНКО
Оповідання
[...] Отаман казав сурмити на збір.
З усіх усюдів виїздили на майдан козаки: звозили награбоване добро і складали на татарські гарби1. Гарби поїхали до тих возів, що мали були їхати в глибину Криму за головним військом.
Тепер козаки спочивали. Богданко2... уже звернути свої думки на дальший похід у глибину Татарщини. Тепер щойно початок літа, паші для коней доволі, трава сильно зеленіє, нема чого побоюватись, щоб татари запалили степ. А це була їх найсильніша зброя на ворогів. Радився зі своєю старшиною.
Та враз прискакав козак, сливе живий.
— Отамане-батьку, погано з нами. На ті гарби, що везли добро з Перекопу, наскочив доволі великий татарський загін. Козаків, що були з гарбами, поперебивали, гарби позабирали. Я один устиг утекти...
Коли гамір притих, козаки почули справді з того боку, де стояв возовий табір, сильну мушкетну стрілянину.
— Звідкіля взявся тут татарський загін, коли Перекопська шийка в наших руках? — дивувався Богданко.
— Справа проста, — замітив один із старшин. — Цей загін повертається з котрогось християнського краю зі здобиччю. Натрапив на наш табір і хоче взяти його приступом.
— На коні! — крикнув отаман.
Козаки посхоплювались і на коні.
— Город підпалити, де лише можна, — наказував Богдан.
Запалили місто чи не в десятьох місцях. Козаки виїхали з горючого города на український бік. Треба було поспішати, бо коли б татарва здобула обоз, то й головному війську досталося б.
По дорозі вийшов із очеретів озерця заболочений чоловік і заступив козакам дорогу.
— Я до тебе, батьку-отамане. Мене з табору вислали. Ледве зміг
псрекраситися поміж татарвою. Мусив по болоті повзти... Наш табір облягла хмарою орда. Великий загін татарський саме вертався зі здобиччю з Польщі й на нас наткнувся. Полковник Палій останніх сил добуває, обороняючись. Коли не надійде швидко поміч, попропадаємо.
— Хай тобі, козаче, дадуть коня, поїдеш з нами. А що з добром, це його я послав гарбами до обозу?
— Ні про що ми в таборі не знали, а по дорозі ніяково мені було роздивлятися...
Козаки рушили скоком. Мушкетні стріли чути було щораз ближче. Незабаром почули й гамір бою.
Богдан полетів передом і побачив, як тьма-тьменна татар облягла з усіх боків возовий табір. Його засипали хмарою стріл. Сам табір був закутаний димом, з котрого блискавками яснів вогонь із мушкетів.
— Добувайте щаблі та списи! — гукав Богданко. — За мною!
Погнав передом із піднесеним над головою мечем. Козаки летіли з усієї сили й мов тараном ударили на татар, що штурмували ззаду.
Богданко знав із досвіду, що татари сильно бентежаться, коли несподівано вдарити на них іззаду. А татари вдиралися вже на вози. Козаки не могли встигати з лаштуванням мушкетів, щоб упору відстрілюватись: ішов рукопашний бій. Коні й воли всередині табору, калічені хмарою татарських стріл, казилися й дуже перепиняли козаків у обороні: бігали, перевертали все, толочили ногами... Козаки відбивалися, чим попало: шаблями, списами, дрючками, дишлями від возів. Але ж із натуги почали мліти їм руки...
Та враз становище змінилося. Розляглося могутнє: "Ріж та бий!", і татарам стало моторошно, — зате в козаків, що почули поміч, віджили сили. Між татарвою почалася велика метушня. Почулися вигуки на сполох.
Наскок козацької кінноти полегшив становище обложеним, за возовою стіною. Татари втратили надію здобути табір: ворог, що поза ними, страшніший і важніший від того, що з-поза возів відстрілюється.
— Хлопці! Вилазь! Подавай далі! — гукнув отаман рухомої фортеці.
Розступилася одна стіна возів, і туди, мов горох із мішка, висипалося козацтво.
Як подратовані бджоли вилітають громадою з вулика, кидаються на напасника, обліплюють собою його лице, руки, лізуть до очей, бзикають люттю, мов на якомусь інструменті грають і кусають завзято, — достоту так робили ті козаки, що роєм вилітали з-поміж возів. Почався ще завзятіший рукопашний бій. Тягся він доволі довго. Татари раді були рятувати своє життя втечею, та втікати було нікуди...
Татари розклали свій табір кільканадцять стай3 від того місця, де козаки стали чотирикутним табором. Отаман хотів там бути раніш, ніж татари: боявся за долю бранців, щоб їх татари не вирізали, мстячися за свою невдачу. І козаки пригнали до татарського табору раніш. Перша річ була — скочити між бранців.
Бідний народ страшно мучився. Чоловікам пов’язали сирівцями руки за спиною так туго, що сирівці в’їдалися до живого тіла. Ніхто їх не пожалував, не попускав ременів. Дітей-недолітків не в’язали, гнали гуртом, тільки гарних молодиць і дівчат везли на возах, це ж був найцінніший крам на невільничих базарах. Годували конятиною, недолітків кобилячим молоком.
Коли бранці побачили козаків, піднесли радісний крик, дякуючи Господові за чудовне визволення, якого не сподівались. Декілька козаків позіскакувало з коней, почали розтинати бранцям сирівці. Опісля давали їм ножі в руки і вони самі вже собі радили. Трохи далі паслися позабирані воли та корови, цілі табуни коней і отари овець. На возах було всяке награбоване добро: сукна, полотна, пухова постеля, дорогі килими, золотий та срібний посуд, гроші. Цей татарський загін плюндрував на Поділлі, найбагатшій частині України, й добре там обловився.
— Що робити далі? — спитав отаман старшини. — Ми вибралися в Крим, у саме серце Татарщини, а по дорозі трапилася нам дуже корисна робота...
— І здобич така, — докинув один старшина, — що і в самому Бахчисараї4 кращої не добув би.
— Правда, — казав Богданко. — Ото ж, чи йти нам далі спаленим Перекопом, куди вже раз пустилися, чи завертатися додому? За тим, щоб іти далі, промовляло б те, що там нема тепер кому боронитися, коли ми орду, що верталася, розбили. Та що зробимо з нашою здобиччю, що тепер здобули? Тягти її за собою в Крим? Тоді матимемо спутані руки й ноги, нічого не вдіємо. Хіба заховати її десь тут? Тільки ж ногайці, аби здорові, й тепер за нами зорять, прийдуть і позабирають усе готове...
На те обізвався сотник Мотовило:
— Виходило б на те, що ми випустимо горобця із жмені, щоб піймати орла під небесами. Нема над чим багато роздобарювати. Вертаймося на Січ і дякуймо Богу, що стільки здобули. Я даю моїй голову на те, що як підемо далі, то пропадемо, мов ті руді миші. Я татар знаю. Вони тільки в чужій землі такі боязкі, коли їм не поталанить. А на своєму смітті кожний татарин хоробрий і завзятий. Там кожний кущ стане проти нас. А як підпалять степ, то наші коні й ми вигинемо на безвідді.