Звернення до його сумління розсердило Руперта. Як вона сміє? Адже він зробив усе, що міг, для Олексія!
— Я говорив з американцями відносно вашого чоловіка,— роздратовано заговорив він у трубку.— Більше я нічим не можу зарадити.
— Коли говорили? Що ви їм сказали?
— Вимагав, щоб вони одпустили його додому.
Довелося повторити це кілька разів і, якщо вона й розібрала, то не подала виду, бо знову почала звертатися до його сумління й доброго серця.
— Дарма ви чіпаєте мою совість,— прокричав він,— вона в мене чиста по відношенню до вашого чоловіка. Що ж вам ще треба від мене?
Та промовивши це, зрозумів, що чинить як самовдово-лений дурень, хоч ніякого вдоволення не відчував. Становище Водоп'янова турбувало його, а почуття відповідальності за його долю не полишало ні на мить; проте він вважав несправедливими всі ці докори незнайомої жінки. Він міг би легко заперечити їй: "А хіба я не тягнув вашого чоловіка на собі через усю Арктику? Яке ж ви маєте право ще чогось вимагати?"
Одначе він був ще надто кволий, щоб сперечатися; тому загукав у трубку, що зробить усе можливе.
— Отже, я можу покластися на вас, містере Ройс?
— Покластися? В чому? — розгубився він.— А, так, так. Можливо...— І, не почувши слів подяки, поклав трубку.
— В чому вона покладається на тебе? — спитала Джо.— Що ти можеш зробити?
— Не знаю, люба,— відказав він і поплентав до своєї спальні.
Джо розсердилась і пішла випустити Фіджа, котрий почувши з кухні голоси, дряпався і скавучав.
* * *
Руперт спробував ще раз поговорити з американцями, та Олтертон, якому він подзвонив, сказав, що нічого більше не в силі зробити: цією справою займається служба безпеки США.
Тоді подзвонив колишньому товаришеві по службі на флоті, давньому другові їхньої родини, а нині заступникові міністра іноземних справ, який повідомив, що американці навряд чи відпустять Олексія, аж поки росіяни не вмовлять китайців повернути чотирьох американських пілотів, котрих ті захопили кілька років тому як шпигунів.
— Хіба ж можна поводитись так з хворою людиною? — обурився Руперт.— Це просто нечесної
— Слухайте, Руперте,— одказав його приятель.— До чого тут чесність? Адже йдеться про шпигунствої Чому б це раптом американці попустили віжки в "холодній війні", коли їх не попускають інші?
Він турбував усіх знайомих, що займали відповідальні посади, дехто обіцяв, але ніхто нічого не робив. Навіть умовив дядька, члена парламенту (якого вважав доволі легковажним), зробити запит у палаті громад, проте той зробив це так несміливо, а відповідь була така невиразна (мовляв, це стосується американців, і англійський уряд не хоче втручатися), що й тут ні на кого було покластися.
— Сміх, та й годі,— заявив він Джо, котра стежила за його.спробами із співчуттям до Ніни Водоц'янової і одночасно з дивною ворожістю, якої не розуміла й сама.— Всі вони дурні,— сердився Руперт,— і я теж, бо вважав, що хтось мене послухає. Мабуть, треба вчинити добрий бешкет.
— Тобто? — спитала Джо.
— Влаштувати скандал.
— А що, коли він справді винен?
— У чому? — обурився Руперт.
— Не знаю. Але ти в такому стані, що я не радила б тобі братися за цю справу...
Руцерт заявив, що почуває себе цілком добре. Він уже посперечався з чиновниками з міністерства, яке припинило виплачувати йому гроші через три місяці після його зникнення. Bin зажадав компенсації за весь час. Вони нібито збираються платити йому половину, та дзуськи! Чиновник з відділу соціального забезпечення, який завітав до нього, був дуже люб'язний, але сказав, що закон не переступиш: Руперт, одверто кажучи, занепав здоров'ям не на службі!
— Я дивлюсь на все це інакше,— заперечив Руперт. Він зателефонував доктору Айворі, чи не може той усе полагодити?
'Айворі здивувався:
— Такий забезпечений чоловік і вимагає якийсь там смердючий фунт м'яса!
Мало хто відав, що Рунерт переписав маєток на матір, але козиряти цим той не хотів. До того ж він знав формальне ставлення бухгалтерії до всього, і навіть його безпосередній начальник Філліпс-Джонс відмовився допомогти. Хай, але Руперт вирішив ні за що не поступатися.
Герой на жебрацькому становищі! А Джо ще до того докоряла:
— Я не можу викручуватись на п'ятнадцять фунтів у тиждень. Порахуй: прання білизни, газове опалення, діти, плата Анджеліні...
Як же вона зведе кінці з кінцями на сім фунтів? Він твердо вирішив не брати жодної копійки з рахунку, де було 3875 фунтів. А ще ж доведеться змагатися за Водоп'янова!
— Що ж ти будеш робити? — запитала Джо.
— Повідомимо пресу,— признався він, хоч добре знав, що це суперечить вимогам роботи в міністерстві, де жоден не мав права без дозволу начальства давати будь-яку інформацію. Та Руперт розумів, що звертатися до Філліпс-Джонса марно.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Руперт хотів привернути увагу до Водоп'янова, а привернув до себе.
"Герой Арктики нарешті порушив мовчанку",— зчинили галас газети, повідомляючи читачів про все, що їм вдалося дізнатись. А те, що той закликав визволити Водоп'янова, було лише постскриптумом до їхніх легенд про блідого, навдивовижу витривалого, багатого англійця, що заховався в романтичному куточку ті веде напрочуд скромний та непомітний спосіб життя.
Чи боявся він? Невже пригода, після якої досі не оклигав, була така виснажлива? Вони голодували? А чи не з'являлася в них думка з'їсти один одното? Хіба росіянин міг утриматися від такої спокуси?
Руперт чемно відповідав на всі питання газетярів, вперто повторюючи, що він пускає їх до себе з єдиною метою привернути увагу до росіянина. Він хотів переконати їх, що Водоп'янов ніякий не шпигун і американці мусять негайно відпустити його. Та, проглядаючи газети наступного дня, був вельми здивований і засмучений: вони багато писали про нього і дуже мало про Водоп'янова. Цього й треба було чекати: він хотів використати їх у своїх інтересах, а вони, неабияк досвідчені в подібних справах, хитро й ганебно використовували його. їм потрібно було описувати його, а не російського льотчика.
Коли ж сенсаційність почала вщухати, одна вечірня газета послала до нього свого дописувача з метою "дещо уточнити". Що значать його заяви про Водоп'янова? Що за цим криється? Чи не зверталися до нього, часом, росіяни?