— Я не в силі йому допомогти,— мовила Меріен, оглянувши Руперта, котрий обливався холодним потом, піднявши коліна аж до підборіддя.
— Може, покласти його в лікарвю?
— Ні,— вигукнув Руперт.
— Але ж не можна зоставити тебе без допомоги,— бідкалась Джо, дивлячись, як він мучиться.
— Треба їхати, Руперте,— наполягала Меріен.— У вас, очевидно, щось не гаразд із нирками.
— Нічого в мене нема,— простогнав він.
— Добре. Тоді ми вас трохи підбадьоримо,— і Меріен звеліла Джо принести теплої води й рушник обтирати хворого. Та щойно зачинилися двері, мовила: — Ви навіжений, Руперте! Адже ота ваша пригода в Арктиці так легко вам не обійдеться. Треба негайно обстежити вас.
— Не робіть із мене хворого! — не вгавав Руперт, хоч лице йому заливав піт.
— Я не кажу, що ви хворий. Але хто може знати, що сталося з вашим організмом?
Руперт ледве вимовив, що йому чхати на організм, хай той сам за себе турбується.
Біль був надто гострий, і Меріен Крейфорд сказала, що дасть йому наркотичні таблетки.
— Не треба,— одбивався Руперт.— Ненавиджу наркотики! Вони все одно нічого не допомагають.
— Це так,— призналася Меріен.— Єдине, що тамує біль,— це морфій, але його я вам не дам. Він приховає ознаки хвороби.
Джо принесла миску, рушник та скатертину. Тепер вона була завжди ніжна й турботлива. Руперта обмили, змінили білизну й простирадла. Біль трохи вгамувався. Він подякував Меріен і умовив обох піти спати.
— Як собі хочете,— заявила Меріен,— а я вранці подзвоню до головлікаря міністерства.
— Не турбуйтесь, я сама подзвоню,— озвалася Джо. Меріен Крейфорд тяжко зітхнула й пішла додому. Джоанна не спала в своєму ліжку, аж поки не заснув
чоловік. Тоді з полегкістю заснула й вона.
* * *
Наслідки були погані. Руперту безліч разів просвічували нирки, шлунок, брали кров для аналізу. Нічого певного не виявили, але його лихоманило й пекло. Це знесилило й засмутило бідолаху, адже хотілося стати до роботи, та й набридло все ждати, поки немічне тіло зміцніє. Лікар, сухий, заклопотаний чоловік, що потурав непокірним,— емпірик і матеріаліст, як і Руперт (тому він так рапо й виписав його з шпиталю),— поплескав хворого по плечу і мовив:
— Все згодом перемелеться, а ми поки що візьмемо вас під нагляд.
Джо спалахнула.
— А яка з того користь? Коли йому так болить! Він же не може ні їсти, ні ходити. Візьмете під нагляд! Смішно навіть чути таке від лікаря!
Доктор Айворі був непохитний:
— Нічого в нього немає,— наполягав він.— Можна призначити антибіотики, але...
— Ні! Ні! — озвався Руперт.
— Чому? — спитала Джо.
— А хто зна, які симптоми вони викличуть? Знищать не тільки шкідливі, а й корисні бактерії, що потрібні організмові.
— Ти себе доконаєш своїми теоріями!
— Людина — недосконала тварина,— пояснив він, знемагаючи.— Ми до того примітивні, що навіть не знаємо, чого боятися, а чого ні, коли хворі. У всякому разі, не свого тіла. Адже ми турбуємося про нього більше, ніж воно заслуговує.
— Ви хочете сказати, що все залежить од свідомості? — підтримав Айвор.
— Ні. Але тіло завжди розплачується за нашу психіку. І що воно вибагливіше, то більша прірва між плоттю і свідомістю. Ми втратили цілеспрямованість, що нею визначаються селяни.
Джо благала його погодитись.
Руперт признався, що не може далі терпіти такого стану: він принизливий для діяльної людини.
— Знаю. Єдине, що гідне людини,— це праця,— кпини-ла Джо.
— Авжеж. Коли віддаєш себе задля гідної справи — праця не обтяжує.
— Годі тобі! — вигукнула вона.— Набридло слухати твої теревені.
— Які ж це теревені? В житті так мало радощів, до того ж ми такі самотні...
— Ти все нудьгуєш за якимось примарним життям. Хай гірше, аби інше. Теперішнє тебе не влаштовує.
— Чому ти так гадаєш? — покірливо запитав Руперт.
— Це ж усім видно. Особливо, коли ти хворий. Але час би вже знати, що такого життя не буває. Воно не можливе.
— Чому?
— Не можливе, і край. Ми живемо з тобою в світі, створеному заздалегідь.
— Він мене не влаштовує,— обірвав розмову Руперт, беручи чашку з рук Анджеліни. Сьорбнув і, скривившись, одставив геть.— В цей бульйон треба перцю додати.
— Хочеш, щоб тебе знову схопило?
— Ні, нр хочу,— скорився він.— І взагалі ти дарма непокоїшся. Тут справа не в тілі. Душа болить. Щось мучить і бентежить мене. А що, сам не відаю. Та, мабуть, Айворі має рацію: згодом усе перемелеться...
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Руперт ще не оклигав, коли американці оголосили, що Олексія переведено до шпиталю в Сполучених Штатах. Росіяни знову рішуче запротестували, вимагаючи відправки його на батьківщину.
Тому Руперта нітрохи не здивувало, коли в неділю о 6.30 йому подзвонила з Москви Ніна Водоп'янова і попросила допомогти.
— Алло, це містер Руперт Ройс? — запитала вона. Джо перелякалась, як і тоді, коли пропав Руперт і вона
щоденно ждала поганих вістей. Почувши ім'я свого чоловіка, відповіла, що він спить. Хто його турбує так рано? Спокійний, але чіткий голос росіянки нагадав їй, чого вона натерпілася, ждучи повернення Руперта. Коли Ніна Водоп'янова пояснила, що хоче благати "містера Руперта Рой-са", аби він визволив її чоловіка, Джо попрохала подзвонити години за чотири. Та Руперт сам з'явився в холлі, щоб дізнатися, в чім справа.
— Це з Москви, дружина твого росіянина,— прошепотіла Джо.— Я сказала їй, що ти спиш, іди лягай.
— Я ж уже встав.
— Так рано?
— В Москві зараз день,— і він узяв трубку.
— А у нас ще й ранок не почався,— кинула вона, підсуваючи йому стілець.— Могла б подумати про це!
Ніна Водоп'янова була так далеко, що голос її бринів, наче розмірені команди морського капітана, підсилені репродуктором. Вона допитувалась, чому він дозволяє американцям затримувати її чоловіка, ніби полоненого? Чому після того, як здійснив такий благородний вчинок, тепер потурає злочинницьким діям щодо бідолахи, котрий і так доволі натерпівся? Невже всі вони такі безжалісні й жорстокі? Невже йому самому байдуже?
Руперт не перебивав її. Сердитий голос жінки раз у раз кудись провалювавсь, а з ним і намагання бути витриманою й чемною. Ніна дратувалася і (як йому здалося) плакала.
— Ваша відповідальність за нього не скінчилась, коли він потрапив до американців,— кричала вона.— Ваше сумління мусить вам це підказати, містере Ройс.