— А як ви сюди добралися? — спитав пан, який перший повів зі мною мову.
— З Парижа в Булонь пішки, а з Булоні в Лондон пароплавом. Ми тільки-но зійшли з нього.
— А Барберен дав вам гроші?
— Ми не бачили Барберена.
— А звідки ви дізналися, що треба було їхати сюди? Я постарався якомога коротше відповісти йому на те,
про що він нас питав.
Мені теж кортіло поставити кілька запитань — особливо одне!.. Але я не встиг цього зробити. Я розповів, як виховувався в сім'ї Барберена, як той продав мене Віталісові, як після смерті Віталіса мене взяли до себе Акени, нарешті, як батька цієї сім'ї запроторили у боргову тюрму, а я знову пішов по шляхах широких.
Пан щось записував на папері й позирав на мене таким поглядом, що мені ставало не по собі. Обличчя його було сердите, посмішка — якась шахраювата.
— А що це за хлопчина? — спитав він, тицьнувши в бік Маттіа кінчиком пера, ніби бажаючи пустити в нього стрілу.
— Це мій друг, товариш, брат.
— Дуже добре. Звичайнісіньке знайомство на великій дорозі, чи не так?
— Найніжніший, найвідданіший з братів!..
— О! Я в цьому не сумніваюсь.
Мені здалося, що настав момент поставити йому запитання, яке турбувало мене з самого початку нашої розмови.
— Скажіть, сер, чи моя сім'я живе в Англії?
— Звичайно, вона живе в Лондоні, принаймні зараз.
— Значить, я її скоро побачу?
— Дуже скоро будеш у колі своєї сім'ї. Я звелю вас провести.
Він подзвонив.
— Ще одне запитання, сер. Скажіть, будь ласка, чи в мене є батько?
В мене ледве стало духу видушити з себе ці слова.
— Не тільки батько. В тебе є й мати, і брати, і сестри.
— О, сер!..
Тут відчинилися двері, і я не доказав. Очима, повними сліз, устиг тільки подивитись на Маттіа.
Пан заговорив до того, хто ввійшов, по-англійськи, і я зрозумів, що він звелів відпровадити нас.
Я підвівся.
— Я й забув сказати, що твоє прізвище Дріскол,— мовив до мене пан.— Це прізвище твого батька.
Незважаючи на його несимпатичне обличчя, я, напевно, кинувся б йому на шию, якби він дав мені час це зробити. Та він показав нам рукою на двері, і ми вийшли.
РОЗДІЛ XIII. СІМ'Я ДРІСКОЛІВ
Клерк, який мав відвести мене до моїх батьків, був старий миршавий чоловічок з поораним зморшками обличчям пергаментного кольору, одягнений у засмальцьований, поношений фрак, з білою краваткою на шиї. Тільки-но ми вийшли на вулицю, як він почав терти собі руки, тріщати суглобами пальців і дрига-ти ногами, ніби хотів скинути із себе стоптані чоботи. Задерши вгору ніс, він кілька разів жадібно вдихнув повітря, точніше, туман. Видно було, що цей чоловік довго сидів у приміщенні.
— Він вважає, що тут чудово пахне,— сказав мені Маттіа по-італійськи.
Старий добродій подивився на нас і прицмокнув: "Пст, пст!" — ніби кликав собак. Мабуть, це означало, що ми повинні йти за ним слідом, аби не загубитись.
Невдовзі ми опинилися на великій, людній вулиці, вщерть забитій екіпажами. Клерк зупинив один з цих екіпажів, візник якого, замість сидіти на козлах, вибрався нагору позаду кабріолета і звідти правив кіньми. Згодом я дізнався, що такий кабріолет називається кебом.
Клерк звелів нам залізти в кеб, який спереду був відкритий. Крізь віконце він став сперечатися з візником. В їхній розмові кілька разів почулося слово "Веснал-Грін". Я подумав, що так називається квартал, де живуть мої батьки. Я знав, що "грін" по-англійськи означає "зелений", і уявив собі, що цей квартал засаджений чудовими деревами. Певно, він нічим не нагадує тих бридких, похмурих і сумних лондонських вулиць, якими ми йшли. Як гарно, мабуть, виглядає будинок моїх батьків, оточений тінистими деревами.
Суперечка між візником і нашим провідником тривала довгенько.
Маттіа і я забилися в куток кеба. Капі сидів біля моїх ніг. Слухаючи суперечку, я дивувався, що візник не знає такого прегарного місця, як Беснал-Грін. Невже в Лондоні так багато зелених кварталів? Адже відтоді, як ми зійшли з пароплава, я ще не бачив жодного...
Ми їхали досить швидко широкими вулицями, потім петляли вулицями вузенькими, тоді знов вибиралися на широкі. Туман, що огортав усе навкруги, був такий густий, що ми нічого не бачили. Ставало холодно. Ми відчували, що нам важко дихати. Здавалося, ми от-от задихнемося. Коли я кажу "ми", то маю на увазі себе і Маттіа, бо наш провідник, навпаки, почував себе як риба в воді. Розкривши широко рота, він глибоко вдихав повітря, шморгав носом. Час від часу він тріщав пальцями і випростував ноги. Чи не просидів він кілька років без руху і свіжого повітря?..
Незважаючи на те, що я дуже хвилювався — адже за кілька хвилин я матиму щастя поцілувати своїх рідних: батька, матір, братів, сестер! — мені дуже хотілося оглянути місто, вулицями якого ми проїжджали. Хіба ж це не моє місто, не моя батьківщина?
Та хоч як витріщав я очі, все ж не бачив нічого чи майже нічого, хіба що червоне світло газових ріжків, які блимали в тумані, ніби у густій димовій хмарі. Мені ледве вдавалося розрізняти ліхтарі кебів, що їхали нам назустріч. Час від часу нам доводилось зупинятися, щоб не зачепитись або не задавити когось із людей.
Ми їхали та їхали. Минуло чимало часу відтоді, як ми вибралися з контори "Гресс і Геллі". Мені спало на думку, що мої батьки живуть на селі. Певно, ми незабаром виберемося з цих вузеньких вуличок і опинимося серед відкритого поля...
Ми з Маттіа трималися за руки: Я стискував його руку чимраз міцніше. Мені здавалося, що я цим підкреслюю, наскільки ціную його дружбу, особливо тепер.
Але замість того, щоб виїхати за місто, ми опинилися у ще вужчих вуличках. Десь близько свиснув паровоз.
Наш кеб зупинився. Розрахувавшись з візником, який сердито бурчав, клерк зійшов з кеба і знову свиснув до нас, як до собак: "Пст, пст!"
Ми й собі висіли з кеба. І ось ми знову в тумані, посеред грузької вулиці.
Неподалік яскраво світилися двері крамниці. Ця крамниця називалася таверна, тобто шинок, пивниця.
Разом з провідником ми ввійшли у таверну. Яка розкіш! Скрізь дзеркала, золото, а прилавок із щирого срібла, Проте люди, що стояли біля прилавка або сиділи, поспиравшися на бочки, були в лахмітті, деякі без черевиків. Їхні босі, закаляні грязюкою ноги були чорні, мовби вимазані ваксою, що не встигла ще висохнути.