Я підбіг до неї, схопив її простягнуту руку й поцілував. Але вона обійняла мене й ніжно поцілувала в чоло.
— Бідний, дорогий мій хлопчику! — сказала вона. Відкинувши в мене з лоба пасмо волосся, пані
Мілліган стала пильно вдивлятися в моє обличчя.
— Так... так...— шепотіла вона.
— Дитино моя,— сказала вона трохи згодом, не зводячи з мене очей,— твій друг розповів про дуже важливі речі. Розкажи й ти мені все, що стосується твого приїзду в Лондон, у сім'ю Дрісколів, і про відвідини Джеймса Міллігана!
Я розповів їй усе як було. Пані Мілліган слухала напрочуд уважно, так і не зводячи з мене очей.
Коли я скінчив свою розповідь, вона довго дивилася на мене мовчки, а потім сказала:
— Все це надзвичайно важливе для тебе, для всіх нас! Ми повинні тепер діяти дуже обережно, порадившись перше з досвідченими людьми. Але відсьогодні вважай себе товаришем, другом,— на якусь мить вона завагалася,— ба навіть братом Артура... Тебе і Маттіа відвезуть у Террітет, у готель "Альпи". Я вже вирядила посланця, щоб він замовив вам кімнату. Там ми з вами й побачимось. А тепер я мушу вас залишити.
Вона знову обійняла мене і, подавши руку Маттіа, швидко пішла.
— Що ти розповів пані Мілліган? — спитав я.
— Все, що вона оце тобі розповіла, і ще дещо... Яка вона добра!
— А ти бачив Артура?
— Тільки здалеку. Здається, він славний хлопець... Я далі розпитував Маттіа, але він відповідав стримано, навіть ухильно.
Через дві години нас привезли в готель "Альпи". Слуга провів нас у кімнату.
Яка чудова кімната! Вікна виходили на терасу, що висіла над самісіньким озером. З тераси відкривався прегарний краєвид.
Коли ми повернулися в кімнату, слуга спитав, чого б ми хотіли на обід.
— У вас є солодкі пироги? — спитав Маттіа.
— Є з ревенем, з полуницями, з порічками.
— Чудово! Принесіть нам пирогів!
— Усіх трьох сортів?
— Атож!
— А печеню? А салат?
— Несіть усе, що самі схочете.
Коли слуга вийшов, Маттіа мовив усміхаючись:
— Гадаю, тут ми пообідаємо краще, ніж у Дрісколів!
Другого дня до нас прийшла пані Мілліган. Вона сказала, що Ліза пробує говорити: лікар певен, що вона вже одужала. Посидівши з нами годину, пані Мілліган подалася додому, знову ніжно поцілувавши мене на прощання.
Так вона навідувала нас чотири дні. На п'ятий день замість пані Мілліган прийшла служниця. Я знав її ще з часів перебування на "Лебеді". Вона сказала, що пані чекає нас у себе.
Ми сіли в екіпаж, який чекав нас унизу, і поїхали до пані Мілліган. Капі їхав із нами.
Нас провели в кімнату, де я побачив пані Мілліган, Артура й Лізу.
Артур простяг до мене руки. Я підбіг і обійняв його. Я поцілував також Лізу. Пані Мілліган сама мене поцілувала.
— Нарешті! Нарешті ти можеш зайняти місце, яке тобі належить! — вигукнула вона.
Вона відчинила двері в сусідню кімнату, і я побачив матінку Барберен. Матінка тримала в руках білу кашемірову шубку, мереживний чепчик, плетені черевички.
Я кинувся до неї. Ми обійнялися. Тим часом пані Мілліган щось сказала слузі. Я почув ім'я Джеймса Міллігана і зблід.
— Нічого не бійся! — сказала пані Мілліган.— Підійди до мене і дай мені свою руку.
Двері відчинилися, ввійшов Джеймс Мілліган. Він усміхнувся, показуючи свої гострі зуби. Та коли він побачив мене, його усмішка вмить зникла.
— Я покликала вас,— промовила пані Мілліган повільно,— щоб познайомити з моїм старшим сином, якого мені нарешті пощастило знайти. Ось він. Але ви вже його знаєте, бо ви приходили навести довідки про його здоров'я до чоловіка, який його колись викрав.
— Я не розумію... — пробелькотів Джеймс Мілліган.
— Цей чоловік сидить тепер у тюрмі. Його покарано за те, що він обікрав церкву. Ось його лист. Він пише, як викрав дитину, як підкинув її на вулиці Бретей, як обрізав мітки на одязі... Ось і одяг. Його зберегла прекрасна, шляхетна жінка, що виховала мого сина. Хочете прочитати листа? Хочете подивитись на одяг?
Джеймс Мілліган стояв як укопаний. Потім він попрямував до дверей, але перш ніж вийти, оглянувся.
— Побачимо, що скаже суд з приводу цієї вашої підставної дитини!
— Позивайте нас! Що ж до мене — я не збираюся притягати до відповідальності брата мого чоловіка...
Двері за дядьком зачинилися. І я нарешті кинувся в обійми моєї матері.
Коли ми трохи заспокоїлись, до мене підійшов Маттіа.
— Скажи своїй мамі, що я зберіг таємницю,— мовив він.
— То ти все знав?!
Замість нього відповіла моя мати:
— Коли Маттіа мені все розповів, я наказала йому мовчати, бо в мене ще не було певних доказів того, що бідний Ремі — мій син. Я повинна була добути ці докази. І я їх добула! Синочку мій, моя дитино! Віднині ти житимеш з матір'ю, з братом і з тими,— вона показала на Лізу й Маттіа,— хто любив тебе і не покинув у біді. Ми ніколи не розлучимось!
Минули роки — чимало років. Спливли вони швидко, бо складалися з чудових, безхмарних днів.
Я живу в Англії в гарному будинку. І зі мною живуть найдорожчі, найближчі мені люди: моя мати, моя дружина — Ліза, мій друг — Маттіа. Нещодавно в нас знайшовся син. Ми назвали його Маттіа. Глядить його матінка Барберен.
І мій брат Артур живе з нами. Він зовсім одужав, став гарним міцним юнаком.
Ми всі дуже щасливі.