Підійшовши до чудового срібного прилавка, наш провідник попросив, щоб йому подали якогось білого питва, і, воднодух проковтнувши його, зав'язав розмову з чоловіком з закасаними по лікті рукавами, який подав йому питво.
Я здогадався, що він розпитував, кудою нам пройти.
І знову ми почалапали слідом за нашим провідником. Тепер вулиця була така вузька, що, незважаючи на туман, ми бачили стіни будинків обабіч неї. Впоперек вулиці висіли мотузки. На них теліпалася білизна та всіляке ганчір'я. Невже все це отак сушиться?
Куди ми йшли? Я занепокоївся. Маттіа час від часу поглядав на мене, але мовчав.
Ми звернули в провулок, потім зайшли в якийсь двір, а звідти потрапили ще в якийсь провулок. Будинки тут були жалюгідніші, ніж у найубогіших селах Франції. Майже всі збиті з дощок, як сараї чи хліви. Одначе, тут жили люди. Крізь вікна виднілися простоволосі голови жінок, біля порогів у грязюці порпалися діти.
Коли слабке світло давало мені можливість краще роздивитись навкруги, я помічав, що ці жінки були дуже бліді, їх біляве волосся розсипане по плечах. А їхні діти — майже голі й геть обідрані. В якомусь провулку ми побачили свиней, які рилися в смердючій калюжі.
Через якийсь час наш провідник зупинився. Чи не збився він з дороги? Але в ту ж мить до нас надійшов чоловік, затягнений в довгий синій сюртук, в капелюсі з лакованим ремінцем. На рукаві в нього була чорна з білим нашивка. З пояса звисала кобура. То був тутешній жандарм — полісмен.
Між ним і клерком зав'язалася коротка розмова, після якої ми знову рушили вже на чолі з полісменом. Ми й далі минали провулки, двори, звивисті вулички. Мені здавалося, що будиночки, повз які ми йшли, позападалися в землю.
Нарешті ми зупинилися в темному дворі, посеред якого була невелика калюжа.
— Оце "Двір Червоного Лева",— сказав полісмен. (Маттіа переклав мені його слова.)
Чому ми тут зупинилися? Невже це Беснал-Грін? Це неможливо! Хіба в цьому дворі можуть жити мої батьки?..
Полісмен постукав в обшарпані двері. Виходить, ми прийшли на місце.
Маттіа, який весь час тримав мене за руку, стиснув її міцніше, я відповів йому тим же.
Ми зрозуміли один одного. Тривога, що охопила мене, була і його тривогою.
Я був такий стурбований, що незчувся, як двері відчинилися. Але коли ми ввійшли в простору кімнату, освітлену лампою і полум'ям вугілля, що горіло в каміні, я трохи оговтався.
В кріслі біля каміна сидів сивобородий дідуган. На голові у нього був чорний ковпак. У своїй незрушності старий був схожий на статую.
По обидва боки стола одне навпроти одного сиділи чоловік і жінка. Чоловікові було років сорок. Одягнений він був у сірий оксамитовий костюм. Обличчя в нього було розумне, але лихе. У жінки, років на п'ять-шість молодшої від нього, біляве волосся розсипалося по картатій червоно-білій шалі, зав'язаній навхрест на грудях.
Її обличчя, що зберігало сліди колишньої вроди, було байдуже та апатичне, рухи — мляві. В кімнаті були також діти — четверо: два хлопчики і дві дівчинки, всі біляві, як і мати. Старший хлопчик виглядав років на одинадцять-дванадцять. Меншенькій з дівчаток було хіба що три рочки.
Я побачив все це зразу, перш ніж наш провідник, клерк з контори "Гресс і Геллі", скінчив говорити.
Про що він говорив? Я майже не чув його і нічогісінько не розумів з його мови. Тільки прізвище "Дріскол", моє прізвище, яке повідомив мені чиновник у конторі, дійшло до мене.
Погляди всіх, навіть незрушного старого, звернулися на Маттіа і мене. Тільки найменшенька дівчинка дивилася на Капі.
— Хто з вас Ремі? — спитав по-французьки чоловік у сірому оксамитовому костюмі.
— Я,— відповів я, ступивши крок уперед.
— Ну, поцілуй свого батька, мій хлопчику.
Коли я раніше думав про цю хвилину, то уявляв собі, що кинуся батькові в обійми. Але зараз я не відчував такого бажання. Все ж я підійшов і поцілував батька.
— А тепер,— сказав чоловік,— привітайся зі своїм дідом, із матір'ю, братами й сестрами.
Я підійшов до матері і міцно обійняв її. Вона дозволила себе обійняти, але сама не пригорнула мене, тільки сказала два-три слова, яких я не зрозумів.
— Подай руку дідусеві,— сказав батько,— але не дуже тисни, він паралізований.
Я подав руку також обом братам і старшій сестричці. Меншеньку я хотів узяти на руки, але вона в цей час гладила Капі, тому відштовхнула мене.
Отак обходячи всіх, я обурювався із самого себе. Чи ж ба! Не відчувати ніякої радості від того, що нарешті бачиш свою сім'ю! В мене є батько, мати, брати, сестри, в мене є дідусь. Я — з ними, і я — байдужий?! Я так чекав цієї миті! Я нетямився з радості від самої тільки думки, що в мене буде сім'я, батьки, яких я любитиму, а вони любитимуть мене. І ось я з цікавістю придивляюсь до них і не знаходжу жодного ласкавого слова. Невже я — якийсь нелюд? Невже я не гідний того, щоб мати сім'ю?
Мені стало соромно. Підійшовши ще раз до матері, я вдруге обняв її і поцілував в уста. Мабуть, вона не зрозуміла цього пориву, бо, замість відповісти поцілунком, глянула на мене байдужим поглядом. Потім, повернувшись до свого чоловіка, а мого батька, злегка знизала плечима і сказала кілька слів, яких я не зрозумів, але на які батько розреготався. Ця її байдужість і його сміх до краю вразили мене.
Та мені не дали часу розібратися в моїх почуттях.
— А це хто? — спитав батько, показуючи на Маттіа. Я пояснив, що Маттіа — мій друг, брат і товариш.
— Гаразд,— сказав батько.— Значить, він хоче побачити нашу країну...
Я зібрався відповісти на це запитання, та Маттіа перебив мене.
— Саме так,— заявив він.
— А Барберен чому не приїхав? — повів далі батько.
Я сказав, що Барберен помер, чим я був дуже засмучений, бо ми прийшли в Париж після того, як дізналися від матінки Барберен, що мене розшукують батьки. Батько переклав матері все, що я сказав, і, як мені здалося, вона відповіла, що це дуже добре. У всякому разі, вона повторила слова "вел" і "гуд", зміст яких був мені відомий. Що вони знаходили доброго в Барбереновій смерті? Відповіді на це я не міг знайти.
— Ти вмієш говорити по-англійськи? — спитав батько.
— Ні. Я можу розмовляти тільки по-французьки і трохи по-італійськи. Англійської мене навчав хазяїн, до якого найняв мене Барберен.