І за кожним разом він показував мені кулак, примовляючи сердито й весело водночас:
— Оці вже мені англійці! Які вони безсердечні! Коли настав блідий, туманний і похмурий ранок, ми
побачили вдалині високі білі прибережні скелі, на тлі яких виднілися кораблі зі спущеними вітрилами. Мало-помалу пароплав перестало хитати, і він поплив по тихій воді майже так спокійно, як "Лебідь" по каналу. В тумані ми бачили порослі лісом береги. Значить, пароплав плив по Темзі.
— Ось ми і в Англії,— мовив я до Маттіа.
Але він зустрів цю добру новину без особливого ентузіазму. Простягтись на палубі, він сказав:
— Дай мені трохи поспати.
Мені ж не хотілося спати. Я почував себе добре. Влаштувавши Маттіа якнайзручніше, я видряпався на ящики і вмостився на найвищому з них, посадовивши біля себе Капі.
Мені було видно все як на долоні. Я бачив річку — і спереду, проти течії, і ззаду, за нею. З правого боку простягалася піщана смуга, на яку накочувалася піна. Коли ж я дивився ліворуч, мені здавалося, що ми знову пливемо відкритим морем.
Але це тільки так здавалося; береги хоч і непомітно, але все ж невпинно насувалися на нас. Вони були вже не синюваті, а жовтаві й мулисті.
Посеред річки стояла на якорях ціла флотилія суден. Поміж ними сновигали невеликі парові суденця, буксири, залишаючи за собою довгі стрічки чорного диму.
Скільки тут кораблів! Скільки вітрил! Я дивився на них, мов зачарований. Деякі з кораблів були готові знятися з якоря. Було видно, як по щоглах, по мотузяних драбинах спритно деруться матроси.
Наш пароплав полишав за собою на жовтій воді піняву смугу, посеред якої гойдалися всякі покидьки: дошки, поліна, корки, трава.
Час від часу якісь довгокрилі птахи накидалися на ці рештки. Потім вони з пронизливими криками шугали вгору, тримаючи в дзьобах поживу.
Я жалкував, що Маттіа спить. Видовище, яке відкривалося з пароплава, було таке цікаве, що мені хотілося, аби й він його бачив.
Чим далі плив наш пароплав вгору по Темзі, тим видовище це ставало цікавішим і гарнішим. Показалися величезні трищоглові судна, величезні кораблі, що поверталися з далеких країв, чорні, вантажені вугіллям баржі, буксири з соломою та сіном, схожі на довжелезні скирти. Якісь здорові бочки — червоні, білі та чорні — крутилися на хвилях. Цікаво було також дивитися на береги, на охайні будиночки, зелені луки, густі, розлогі дерева. То тут, то там від тванистого берега в воду врізався причал. Виднілися навігаційні знаки, позеленіле, слизьке каміння.
Довго я сидів отак, захоплено дивлячись на річку.
Потім я помітив, що будинки на її берегах стоять уже довгими червоними шерегами. Небо потемніло. Дим і туман перемішалися між собою. Замість дерев раптом виріс цілий ліс щогл.
Я зліз із ящиків і підійшов до Маттіа. Він уже прокинувся, почував себе добре, і настрій у нього був гарний.
Ми вдвох видерлися на ящики. Мій друг теж був вражений і знай протирав очі.
Нарешті пароплав стишив хід. Машина стала. На землю перекинули троси. Ми прибули в Лондон.
Зійшовши на берег, ми змішалися із щільним натовпом людей.
— Ну, любий мій Маттіа, покажи, як ти знаєш англійську мову.
Маттіа сміливо підійшов до якогось гладуна з рудою бородою. Знявши капелюх, він став чемно розпитувати англійця, як добратися до Грін-сквера.
Мені здавалося, що Маттіа надто довго розмовляє з тим чолов'ягою. Той перепитував його по кілька разів, примушував повторювати одні й ті ж слова. Але я не хотів показати, що сумніваюся в обізнаності мого друга.
Нарешті Маттіа повернувся.
— Все дуже просто,— сказав він.— Треба простувати вздовж Темзи. Підемо набережними.
Але в Лондоні нема набережних, принаймні їх не було в той час, про який я розповідаю. Будинки стояли над самісінькою водою. Ми йшли вулицями, що, як нам здавалося, тяглися вздовж річки.
Ці вулиці були темні, брудні, захаращені екіпажами, ящиками, тюками. Ми насилу пробиралися поміж усього цього. Я взяв Капі на повідець. Хоч була тільки перша година пополудні, в крамничках уже горіли ріжки, які дуже коптіли.
Лондон зблизька не справив на нас такого чудового враження, як Темза.
Ми поспішали, і час від часу Маттіа перепитував, чи ще далеко до Лінкольн-Інн.
Я боявся, що ми заблудимось. Тепер ми ішли не великою, сповненою руху й гуркотняви вулицею, а пленталися тихими вуличками, які перепліталися одна з одною. Нам здавалося, що ми крутимось на одному місці, неначе в лабіринті.
Нарешті ми опинилися перед невеличким кладовищем, на якому було повно надгробків, таких чорних, ніби їх вимазали сажею або ваксою. То й був Грін-сквер.
Поки Маттіа говорив з якимсь схожим на тінь чоловіком, я зупинився, щоб заспокоїтись: серце в мене калатало, я весь тремтів.
Потім я наздогнав Маттіа. Ми зупинилися перед дверима з мідною дощечкою, на якій було написано: "Гресс і Геллі".
Маттіа потягся був до дзвінка, але я перехопив його
руку.
— Що з тобою? — спитав він.— Чому ти такий блідий?
— Зажди трохи, хай я наберуся хоробрості... Він подзвонив, і ми ввійшли.
Я був такий схвильований, що майже нічого навколо себе не бачив. Наскільки пригадую, ми стояли в конторі, де двоє або троє чоловіків, схилившись над столами, щось писали при світлі газових ріжків, які голосно шкварчали.
До одного з цих людей Маттіа і звернувся з питанням. З його мови я вловив кілька знайомих мені слів: "Хлопчик, сім'я, Барберен". Я зрозумів: він пояснював, що я і є той хлопець, розшукати якого доручила Барберенові моя сім'я. Ім'я Барберена справило на них належне враження: всі підвели голови від паперів, а той, з ким Маттіа говорив, устав з-за столу і відчинив нам інші двері.
Ми ввійшли в кабінет, забитий книжками та всілякими паперами. За письмовим столом сидів якийсь поважний пан. Другий пан, одягнений у мантію і з перукою на голові, розмовляв із ним, тримаючи в руках кілька синіх мішечків.
Той, що нас привів, коротко пояснив, що ми за одні, і враз обидва пани зміряли нас поглядами з ніг до голови.
— Котрий з вас хлопець, якого виховав Барберен? — сказав по-французьки пан, що сидів за письмовим столом.
— Я, сер.
— А де Барберен?
— Він помер.
Чиновники перезирнулися. Потім той, що носив перуку, вийшов, забравши з собою свої мішечки.