— Ви вчинили дурницю,— сказав він по-дружньому,— вирушивши в світ широкий без паперів. Ось паспорт — я виклопотав його вам у мера. Віднині він буде вашою охоронною грамотою. Щасливої дороги, хлоп'ята.
1 він потиснув нам руки, а ветеринар розцілував нас на прощання.
В село ми ввійшли як жебраки, а виходили з села як переможці, гордо підвівши голови, з коровою на налигачі.
Селяни, стоячи на порогах своїх будинків, проводжали нас поглядами.
— Шкода, що нас зараз не бачить поліцейський, який заарештував нас ні за що, ні про що,— сказав Маттіа.
Незабаром ми прийшли в село, в якому я колись ночував з Віталісом.
Коли ми проминали бакалійну крамничку, де Зербіно тоді вкрав кусень хліба, мені сяйнула думка, якою я поспішив поділитися з Маттіа.
— Пам'ятаєш, я сказав тобі, що в матінки Барберен ми наїмося млинців! Але для млинців потрібне масло, борошно та яйця.
— О, це, мабуть, дуже смачно!
— Ще й як смачно! Скрутиш млинець — і в рот... А що як у матінки Барберен не буде борошна і масла! Адже вона не дуже заможна. То чом би не принести їй усе це!
— Ти молодець, Ремі.
— Тоді бери налигач. Тримай корову, а я тим часом зайду до бакалійника і куплю там масла й борошна. Яєць не братиму. Якщо в матінки Барберен їх немає, вона десь позичить. А то ще потовчемо їх у дорозі.
Я зайшов у крамничку і купив фунт масла та два фунти борошна. Потім ми знову вирушили в путь.
Мені не хотілося втомлювати корову, однак кортіло якнайскоріше прийти в Шаванон, і я мимоволі пришвидшував ходу.
Ще десять кілометрів, ще вісім, шість... Дивна річ — тепер, коли я поспішав до матінки Барберен, дорога здавалася мені довшою, ніж того холодного дощового дня, коди мене забрали від неї... Я хвилювався, нервував, щохвилини дивився на годинник.
— Правда, тут гарно? — питав я в Маттіа.
— Так, тут дерева не затуляють краєвиду...
— Коди ми перетнемо перевал і спускатимемося вниз до Шаванона, ти побачиш здорові дуби, каштани!
— І каштани на них є?
— Авжеж! А у дворі матінки Барберен росте крива груша. На ній можна гратися в коня. А груші отакенні! Сам побачиш...
Хоч би про що я розповідав Маттіа — неодмінно додавав: "Сам побачиш". Я уявляв собі, що веду Маттіа в якусь країну чудес, і сам у це повірив. Та зрештою, хіба вона не була для мене такою, земля мого дитинства? Там відчув я красу життя, там уперше зазнав щастя, там мене любили. Я згадував своє радісне дитинство. Що ближче ми підходили до села, то яскравішими ставали ці спогади, тим паче, що я мимохіть порівнював перші роки мого життя із злигоднями останніх літ. Радість охоплювала мене чимдалі дужче. Повітря рідного краю п'янило мене. Все здавалося мені прекрасним. Ця радість передалася і Маттіа. І він згадав свій рідний край.
— Якщо ти завітаєш до мене в Лукку,— сказав він, —я також покажу тобі чимало гарного. Сам побачиш...
— Так, ми підемо і в Лукку, але після того, як відвідаємо Етьенетту, Лізу і Бенжамена:
— Ти підеш зі мною в Лукку?
Ти ж ідеш зі мною до матінки Барберен! Тож і я піду з тобою, познайомлюся з твоєю матір'ю і сестричкою Крістіною. Якщо вона не надто виросла, носитиму її на руках.
— Ох, Ремі!
Маттіа був такий зворушений, що більше нічого не міг сказати.
Нарешті ми зійшли на вершину горба, звідки починався спуск і покручена дорога до Шаванона.
Ще кілька кроків — і ми дійшли до того місця, де я попросив Віталіса дозволити мені перепочити й востаннє подивитися на будиночок матінки Барберен, якого, гадав я, ніколи більше не побачу.
— Візьми налигач,— попросив я Маттіа і одним махом стрибнув на виступ.
Нічого не змінилося в нашій долині. Між деревами я помітив будиночок матінки Барберен.
— Де її будиночок? — спитав Маттіа.
— Отам, дивись!
Він підійшов до мене, але на виступ не стрибнув — заважав налигач.
— Дивись за моєю рукою. Он будиночок матінки Барберен, он груша, а там он — мій городець.
Маттіа, звичайно, нічого не бачив, але не хотів у цьому признаватися.
З комина піднімався вгору тоненький струмінь жовтуватого диму.
— Матінка Барберен дома! — зрадів я.
Над деревами війнув легенький вітерець. Він заламав димовий струмінь і кинув його нам в обличчя. Запахло паленим дубовим листям.
На очі мені набігли сльози. Я скочив з виступу і обняв Маттіа. Капі кинувся до мене. Схопивши його на руки, я обняв і його.
— Ходімо швидше!
— Якщо матінка Барберен дома, то як ми зробимо їй сюрприз? — спитав Маттіа.
— Ти зайдеш першим і скажеш, що привів їй від принца корову, а коди вона спитав, від якого принца — тут я і вроджуся.
— Шкода, що ми не можемо ввійти з музикою! Ото було б гарно!
— Маттіа, не нароби знов дурниць!
— Не турбуйся, я не буду грати на корнеті. Але якби оця дикунка не боялася музики, то фанфари зараз були б дуже до місця.
Коли ми підійшли до одного з закрутів дороги, звідки добре було видно будиночок матінки Барберен, то побачили на подвір'ї білий чепець матінки. Вона відчинила хвіртку і попрямувала до села.
Ми зупинилися, і я показав Маттіа на матінку.
— Вона пішла! А як же наш сюрприз? — занепокоєно спитав Маттіа.
— Придумаєш інший сюрприз.
— Який саме?
— Хіба я знаю!
— Може, ти гукнеш на неї?
Мені кортіло це зробити, але я стримався.
Протягом довгих місяців мріяв я про сюрприз. То невже отак ні сіло ні впало відмовлюся від нього!
Невдовзі ми підійшли до хвіртки мого рідного будиночка. Я увійшов у двір, як увіходив колись безліч разів.
Добре знаючи звички матінки Барберен, я був певен, що двері зачинені тільки на клямку і що легко ми зайдемо в кімнату. Але перш за все треба було поставити в хлів корову. Я пішов подивитися, чи є там місце. Хлів був такий же, як і колись, тільки тепер у ньому лежав хмиз. Я покликав Маттіа і, перш ніж прив'язати корову до стійла, ми швиденько позносили хмиз у куточок. Ми швидко з цим упоралися, бо хмизу було небагато.
— А тепер,— сказав я Маттіа,— ходімо в дім. Я сяду в запічку; хай матінка Барберен спершу побачить тільки мене. Тільки-но рипне хвіртка, ти з Капі сховаєшся за ліжком. Вона побачить мене одного. Уявляєш, як вона здивується!
Так ми й зробили. Ввійшли в дім, і я сів біля печі — там, де провів стільки зимових вечорів... Своє довге волосся я сховав під комір куртки і зігнувся калачиком* щоб знову стати маленьким, щоб якомога більше бути схожим на колишнього Ремі матінки Барберен.