— Чому ти мені не сказав про це раніше? — спитав я.
— Тому, що коли я почуваю себе щасливим, у моїй дурній голові рояться тільки веселі думки. А коли я нещасливий, то й думки мої сумні. Від думки, що ми подаруємо твоїй матінці Барберен корову, я почував себе таким щасливим, що уявляв тільки радість матінки Барберен і нашу з тобою радість...
— Твоя голова не дурніша за мою, бо я думав про те саме. Як і ти, я був нестямний від радості.
— Ой-ой-ой! "Корова принца"! Маєш принца! — вигукував Маттіа, заливаючись сльозами.
Аж раптом він скочив на ноги й замахав руками.
— А що, як матінка Барберен померла, а паскудний Барберен живе? Він забере і корову, і тебе!
Трохи згодом Маттіа вигукнув знову:
— Наша корова! Хто її нагодує? Хто видоїть? Минуло кілька годин. Ми сиділи й думали свою сумну
думу.
Я пробував підбадьорити Маттіа, запевняючи його, що нас незабаром допитають.
— А що ми їм скажемо?
— Правду.
— Тоді тебе віддадуть у руки Барберенові, а якщо матінка Барберен удома одна, її також допитуватимуть, аби перевірити, чи ми не брешемо. Отже, ми не зможемо зробити їй сюрприз.
Нарешті двері відчинилися, і в камеру увійшов сивий літній пан. Його щире й добре обличчя відразу вселило в нас надію.
— Гей, ви, негідники! — загорлав наглядач.— Ну-бо відповідайте панові мировому судді!
— Тихше, тихше,— сказав суддя.— Я спершу поговорю ось із цим.— Він тицьнув пальцем на мене.— А другого відведіть і постережіть. Я допитаю його пізніше.
— Пане мировий суддя, він так само, як і я, розповість вам правду,— озвався я.
— Гаразд, гаразд,— швидко мовив суддя, наче хотів, щоб я замовк.
Маттіа вивели, але він устиг кинути на мене бистрий погляд і підморгнути,— мовляв, знаю, що казати...
— Вас звинувачують у тому, що ви вкрали корову,— сказав мировий суддя, дивлячись мені в вічі.
Я відповів, що корову куплено на ярмарку в Юсселі, і назвав прізвище ветеринара, який був з нами, коли ми її купували.
— Ми це перевіримо.
— Сподіваюсь, перевірка покаже, що ми не винні.
— А навіщо ви купували корову?
— Щоб відвести її в Шаванон і подарувати жінці, яка була моєю годувальницею. Я хотів віддячити їй за турботи про мене і засвідчити свою любов.
— А як звати цю жінку?
— Матінка Барберен.
— Чи це часом не дружина муляра, якого кілька років тому покалічено в Парижі?
— Так, пане мировий суддя, дружина.
— Ми й це перевіримо.
В моєму голосі, коли я говорив про матінку Барберен, бриніло хвилювання. Суддя спитав, що мене непокоїть, і мені нічого не лишалося, як сказати: якщо він буде допитувати матінку Барберен, то наш задум — зробити їй приємний сюрприз — полетить шкереберть.
Однак водночас я відчував задоволення.
Мировий суддя знає матінку Барберен і має намір спитати в неї, чи правду я кажу... Отже, матінка Барберен жива і здорова.
Трохи згодом я почув іще одну приємну звістку: суддя принагідно сказав, що Барберена тут немає — він у Парижі.
Зраділий, я наважився сказати судді, що для підтвердження моїх слів цілком досить свідчення ветеринара.
— А де ви взяли грошей на корову?
Саме цього питання найдужче боявся Маттіа.
— Ми заробили їх.
— Де? В який спосіб?
Я розповів, як ми, ідучи з Парижа до Варса, а з Варса до Юсселя, заробляли гроші й складали су до су.
— А що ви робили у Варсі?
Довелося розповісти про те, як я працював відкатником. Коли суддя почув, що я був живцем похований у шахті, він зупинив мене і спитав майже приязно:
— Хто з вас Ремі?
— Я, пане мировий суддя.
— Як це ти доведеш? В тебе немає документів...
— Немає, пане мировий суддя.
— Тоді розкажи докладно про катастрофу у Варсі. Я читав про неї в газетах. Якщо ти не той самий Ремі, ти мене не обдуриш... Ну, я слухаю.
Коли я скінчив свою розповідь, розчулений суддя довго дивився на мене. Я вже був певен, що він скаже: "Я відпускаю вас". Але він цього не сказав, а мовчки вийшов. Він, безперечно, пішов допитувати Маттіа, щоб узнати, чи збігаються наші свідчення.
Я довгенько просидів сам, думаючи про те, чим скінчиться наша лиха пригода. Нарешті суддя повернувся разом з Маттіа.
— Я наведу довідки в Юсселі,— мовив суддя,— і якщо — а я на це сподіваюсь,— ваша розповідь підтвердиться, то завтра ви будете вільні.
— А що буде з коровою? — спитав Маттіа.
— Вам її повернуть.
— Не про те йдеться. Хто її нагодує, хто подоїть?
— Не турбуйся, хлопче. Маттіа заспокоївся.
— Якщо нашу корову видоять,— сказав він усміхаючись,— то чи не можна принести нам молока? Ми добре повечеряли б.
Тільки-но суддя вийшов за двері, я розповів Маттіа дві великі важливі новини: що матінка Барберен жива і що старий Барберен у Парижі.
— Дорогу "корові принца"! — урочисто вигукнув Маттіа. Він заспівав і затанцював від радості. Схопивши його
за руки, я й собі закружляв у танці. А Капі, що досі лежав у кутку, сумний і стривожений, кинувся поміж нас і став на задні лапки, і ми втрьох ушкварили такий танок, що зляканий наглядач прибіг подивитись, чи ми, бува, не збунтувалися.
Він звелів нам угамуватися, але говорив з нами вже не так грубо, як раніше.
Ми збагнули, що наші справи пішли на лад, і незабаром одержали доказ цього: наглядач приніс нам велику миску молока, чималу паляницю й добрячий шматок холодної телятини. Він сказав, що все це прислав пан мировий суддя.
Ніколи з в'язнями не поводилися так добре. Наминаючи телятину і запиваючи її молоком, я думав, що тюрма — не таке вже й страхіття. В ній можна жити... Те саме думав і Маттіа.
— І спи скільки хочеш! — сказав він сміючись.— Нам пощастило.
Мені схотілося налякати його.
— А що як ветеринар нагло помер? Хто тоді посвідчить на нашу користь?
— Таке може спасти на думку тільки тоді, коли ти нещасливий,— весело відповів Маттіа.— А зараз я думаю зовсім про інше.
РОЗДІЛ IX. МАТІНКА БАРБЕРЕН
Ніч на тюремній постелі ми переспали непогано. В усякому разі, це було краще, ніж спати просто неба, як нерідко нам доводилось.
— Мені снилося, що ми входимо в село з коровою,— сказав Маттіа.
— І мені також.
0 восьмій годині ранку двері відчинилися, і в камеру ввійшов суддя в супроводі ветеринара. Наш друг сам захотів приїхати сюди, щоб визволити нас.
Щодо судді, то його турбота про двох невинних в'язнів не обмежилася обідом, який він прислав учора. Він дав мені гарний гербовий папір.