Без коріння

Сторінка 27 з 48

Королева Наталена

– У хвилину, коли відчуєш самітність і тягар життя, – кожен-бо з нас має ці "ґетсиманські хвилини!" – біля підніжжя вівтаря знайдеш у молитвах усіх нас. І тоді твій тягар облегчиться, бо ж розділиш його між нас. І самітність твоя не буде така мертва. Бо ж згадаєш, що на землі існують близькі тобі душі…

Ноель сховала обличчя в долоні. Молилася довго, забувши про час.

Чиясь м'яка рука спочила на її плечі й привела її до притомності. То прийшла сестричка Аліна. Схилилася над Ноель співчутливо і дивилася на неї ніжним поглядом. Той погляд схвилював дівчину, їй захотілося відповісти такою самою сердечністю. Обережно взяла сестру за руку й притягла до себе. Сестра впала навколішки й перехрестилася широким "православним" хрестом.

Нагорі саме задзвонили на полуднє.

Ноель почала вголос відмовляти "Angelus" (Ангел Господній), але ж Аліна вже знала значення цієї, хоч і чужої їй, молитви, бо ж часто за чаєм сходили на ті теми в розмові з "монастиркою". Невідомі речі цікавили молоду сестричку, вона залюбки приглядалася до латинських молитовників, гарних ажурних образочків, знала і про "Angelus", б бачила, як Ноель припиняла працю або читання, коли вітер теплими осінніми вечорами заносив у відчинені вікна голос дзвонів католицького костела.

Тепер і їй схотілося виявити інтимніше свою симпатію до цієї своєї напівприятельки, і в каплиці прозвучали, мабуть, вперше від її збудування, слова слов'янської молитви:

– Богородице Діво, радуйся...

Але духовна тиша, що огорнула дівочі душі в каплиці, довго не тривала, бо по обіді покликали Ноель до директорки.

"Мала нарада" директорки, інспекторки та двох класових дам ухвалила, що цю "пренеприємну історію" треба "зам'яти". А це могло б статися, коли б Лячерда перепросила Витовську і з нею помирилась.

Почувши це, Ноель відчула, як кров залила їй обличчя й шию. Цілий потік різких, твердих слів обурення вже був би ось-ось полився з її уст, але вчасно отямилась і зрозуміла, що це безпотрібне зайве й недоцільне.

Згадала татові слова: "Твоя зброя – не сварка й не різкі слова". Тому просохлими губами тільки відповіла одним словом:

– Ні.

– Не перепросите? – піднесла круглі брови директорка.

Бездітна й ще досить молода вдова по високому петербурзькому достойникові графиня Муравйова не мала найменшого поняття про виховання дітей або про психіку доростаючих дівчат. Вона вважала за хрест, посланий їй суворою долею, що завдяки протекції своїх впливових батьків стала директоркою інституту.

– Ніколи! – сказала дівчина. – Я зробила так не в запалі, а в повній свідомості, що гидкий чин мусить бути покараний негайно.

– Яка страшна впертість, – хоч і потиху, зідхнула мадам Рапне.

– Ні, це не впертість, а жахливий фанатизм! – поправила її директорка. А повернувшись до Ноель, промовила сухо:

– Ідіть до своєї кімнати. Ввечері відбудеться спеціяльна конференція, і... ви напевне будете викреслені з числа наших вихованок.

За довгим столом, що був накритий зеленим, аж до підлоги звисаючим, сукном, засідала у великій залі під царськими портретами спеціяльна конференція. Директорка у своїй промові, переплутаній неминучими для неї "звичайно" та "ви ж самі розумієте", рішуче домагалася, щоб негайно віддалити "небезпечну" вихованку. Завзято підтримувала цю думку й мадам Рапне. Німкеня ставилася до тієї справи невтрально, бо за своє найважніше завдання вважала навчати німецької мови. Інспекторка завжди схилялася до думки вищих, себто директорки, бо ж саме її становище вимагало однозгідности з директоркою.

Але на конференції були не самі жінки. Покликали і двох катехитів, католицького і православного, щоб помогли вирішити, наскільки мотив учинку Ноель був релігійний. Одначе обидва катехити тримались обережно й здержливо, бо, мовляв, які ж там можуть бути поважні питання між дітьми?

Вони радили знайти якийсь спосіб, щоб дівчата замирилися та щоб "не виносити сміття з хати", бо пам'ятали погрози Ноелиної мачухи, що вона готова деякі справи порушити в пресі. На нараді були приявні ще й Настася Максимівна і Юлія Миколаївна. Та про їхню думку ніхто не питався. Мав сказати ще своє слово інспектор професор Малінін, що довго мовчки слухав. Тепер вій підвівся й заговорив стривоженим голосом:

– Мені здається, що ми не можемо знайти винуватого і того, кого слід віддалити, якщо треба когось віддаляти. Можна б запропонувати такий вихід: віддалити обох і забути про подію. Це було б найпростіше і найменш справедливе. Але ж ми навчаємо наших вихованок поступати інакше й вимагаємо справедливости у їх поведінці. Тому справа набирає ширшого, засадничого значення й у першу чергу торкається питання, чи ми виховуємо як слід "шляхетних панночок", коли в стінах нашої установи можуть траплятися факти, що не мають нічого спільного зі шляхетністю, ні з вихованням взагалі? Панночки наші, медам, мають свої світогляди, свої переконання й свої ідеали...

– Василю Миколаєвичу, які ж там можуть бути переконання у 17-18-літніх дівчат? Що ж бо ви! – запитала інспекторка.

Професор глянув на неї з-під навислих сивих брів. У його вузеньких, трохи монгольських очах блиснула іронічна усмішка.

– Ті переконання, які в 20 літ вони передаватимуть своїм дітям, ті переконання й засади, яких ми їх тут навчимо чи до яких спрямуємо їх розум і душі. Хто ж у 18 літ не має ідеалів, той не матиме їх і в 30. Не дурно ж "малороси" говорять: "Чого Івась не навчився, того Іван не зможе".

– Та це ж не студенти університету! – кинула мадам Рапне, підкреслюючи тим, що професор звик мати до діла зі своїми студентами в університеті та в духовній академії.

Малінін злегка примружив одно око, що робив раз у раз, коли хтось говорив йому видимі нісенітниці.

– Саме тому, мадам, що це не студенти, котрим у життю часто треба буде забувати юнацькі ідеали та переконання, саме ж тому, що від нас виходитимуть дружини тих студентів і матері, які виховуватимуть молоде покоління, – я мушу якнайгостріше виступити проти висловлених тут пропозицій. Коли умовини життя в нашій школі не забезпечують вихованкам непорушности їхніх релігійних переконань, на превеликий жаль, їм не залишається нічого іншого, тільки боронитися так, як це зробила мадмуазель Лячерда. А якщо тут конечне хочуть когось віддалити, то, на мою думку, треба віддалити всіх нас…