Дами аж сплеснули руками. Але професор виголосив ефектовну промову, в якій згадав і святого Миколая, що мусив ужити "відповідні жести" проти богохульників і зневажників віри, саме, як говорить історія, "одведе Арія мало рукою".
Промова інспектора охолодила запал дам, а підбадьорила духовних. Підкинула своє слово і Юлія Миколаївна. Ноель залишили й надалі в інституті, навіть без жодної кари, немов нічого й не сталося.
6
ЦАРИЦЯ В КИЄВІ
Бойкот. "На св. Русі не можна без мордобою". Цариця.
Талісман амазонки. З великої хмари малий дощ. Бал.
Великий князь Романов. Свічка в церкву. Квіти і книги.
Гості. Чому квіти не вмістились на вівтарі?
Коли Ноель вступила в класу, її обсипали колючі погляди. Кожна товаришка мала вже приготований запит, але ж фройляйн Оттилія вже кликала:
– Увага, мої дами! Я починаю, – і дала тему вранішньої праці – "Лист додому".
Дівочі голови посхилялися над білими аркушами: почався звичний день. Розмірений, поділений на чвертьгодини. Одноманітний, як будень в острозі.
На перерві ніхто не підійшов до Ноель: кожна мала працю й показувала, що вийнятковий і неприємний інцидент вона основно забула. Але цю німу змову перервала темпераментна Марія Федорівна, вчителька танців, екс-балетниця (її значення збільшалося з кожним днем). По вечері через піввідчинені двері вона покликала:
– Мадмуазель Лячерда! – і, почувши звичайну відповідь: "Presente!" (приявна), – вона вигукнула з видимою полегшою: – А-а! Нарешті! Я вже гадала, що тебе до Петропавловки відвезли. Ну, йди хутчій, ти, Екклезія Мілітанс!
Класа мовчки прийняла жарт, хоч при появі екс-балетниці звичайно всі обличчя незмінно ясніли усміхом. Відомо було всім, що Марія Федорівна охотніше втратила б дар слова, ніж прогаяла б зручний мент, коли можна було "вліпити" влучний дотеп чи сказати ущипливе motto.
Ноель не змінила виразу обличчя, також без усміху пішла за балетницею. Ледве вийшла за двері, як Марія Федорівна взяла її під руку:
– При мені можеш не робити виразу Веласкесової "Інфанти": я б знаю, душе моя, що на святій Русі без мордобою обійтись не можна хоч-не-хоч.
Вона нахилилася до вуха учениці й майстерно продекламувала бунтівливий вірш князя Вяземського:
В Росії чтут царя і кнут...
Что віли в бок, то сена клок!
А без побой вся Русь — хоть вой
І упадьот, і пропадьот.
– Запевняю тебе, що коли ти тут житимеш, то це не буде востаннє. А на індичок не звертай жодної уваги. Важне ж: ніколи й ні перед ким не плач.
Але небезпека викинення з інституту немов навмисне вже знову чигала на Ноель...
Нарешті надійшов "великий день" царициної візити.
– Вже тут! У Києві... Завтра – у нас!.. — електричною іскрою пробігало по інституті.
Але тому "завтра" мало хто вірив: чекали й сподівалися що імператриця може з'явитися кожної хвилини. Все ж таки всі скам'яніли, коли вранці до великої зали, саме як усі вихованки зійшлися на вранішню молитву, несподівано наростіж відчинилися двері й увійшла незнана група осіб.
Попереду йшла невисока, а навіть мала дама, зачесана по-старомодному з безліччю дрібних кучериків па передній частині голови ("з гривкою"), в цілком скромній чорній шовковій сукні, з однією бранзолєтою поверх рукава. За нею два високі, стрункі й гарні молоді старшини в гвардійськім однострою, потім знаний і дуже люблений інститутками, старий, уже трохи згорблений, високий і худий, як тичка, граф Протасов-Бахметьєв, начальний інспектор усіх установ "імператриці Марії", до яких належали й дівочі інститути.
За тією групою шелестіла парадним шлейфом інститутська директорка, дзеленчав острогами полковник Унґер, і тільки інспектор професор Малінін ступав зовсім, як звичайно, злегка коливаючись, неначе йшов до класи на свою щоденну годину.
Кортеж продефілював між класами інституток, що низько, куртуазійно "поринали" в глибокому реверансі. Хвилею, починаючи дзвінкими голосками найменших, пролітало рядами аж до кінця зали врочисте привітання, скандоване окремими складами:
– Nous a-vons hon-neur de sa-lu-er Vo-tre Ma-jes-te Im-pe-ri-ale! (Ма-є-мо честь ві-та-ти Ва-шу Імпе-ра-тор-ську Вс-лич-ність!)
Цариця відповіла тільки мовчазним похиленням голови, а ставши під портретами царів, тихенько промовила кілька слів до директорки, а та дала знак:
– Commencez!! (Починайте!)
"Дежурна", хвилюючись, почала вранішню молитву.
Весняне сонечко весело заглянуло у вікна. Його проміння тремтіли й перескакували золотими "зайчиками" по паркетах. Можливо, що ті "зайчики" через асоціацію підсунули котрійсь із дівчат подібну думку. І незабаром зненацька поміж соняшні "зайчики" стрибнув білий, скручений з хустки. Стрибнув весело й задерикувато та й упав, мало не діткнувшись ніг імператриці. Без уваги на жах, що охопив усіх інституток, а ще більш – їхніх управителів та виховниць, почувся придушений посміх. Цариця приклала до короткозорих очей лорнет і, нагнувши голову в один бік, приглядалася до кинутого їй подарунку. Стало ще смішніше, як і звичайно буває в таких випадках напруженої урочистості та серйозності. Один із гвардійських старшин, що стояв за нею, зробив пару кроків, нагнувся й підніс білий предмет. На його обличчі розцвіла приязна усмішка. Ставши знову па своє місце, кинув він лагідний погляд па першу класу, звідкіля вискочив той "зайчик". "Дежурна" тяжко віддихаючи, скінчила нарешті молитву. Імператриця промовила по-французьки кілька слів до інституток, а потім почала розмову з директоркою. Старшина – був це один із великих князів (архикнязів) – підійшов до першої класи, тримаючи за кінчик-"вушко" зайчика-хустки.
– Кому належить цей предмет? – запитав він увічливо.
Класова дама вже була біля нього й солодко вияснювала та просила вибачення. Ноель почула придушене зідхання й глянула в бік: її сусідка Варя Шиковська стояла біла, як крейда, й уже була готова зомліти; в розпуці міцно стискала зложені "коробочкою" руки, що теж були білі немов мармурові. Ноель завважила, що й пальці-мізинці "творили хрест" – кабалістичний знак, що, як вірили інститутки, віддаляв усяке неминуче нещастя й близьку небезпеку. Але кабалістика в цім випадку не могла мати успіху, бо зараз класова дама візьме зайчика, розгорне хустку й побачить "нумер", що належить тільки одній вихованці й не повторяється від 1-го до 365-го.