– Та, Боже, вас хорони, панно Шейковська! Це ж вам не кухар, а король, і найматись чи брати якусь посаду не потребував. Ви, певне, хотіли сказати: "без землі"?
Але й на такі поправки була Варя глуха: все, що в'язалося з наукою, було їй байдуже. Коли ж узагалі признавала якусь книгу, то лише "Домбі і син". Одначе читала її тільки від п'ятої до шостої години впообідді і закусувала пушисті дотепи Діккенса шоколадою. Варя не мала жодної приятельки, розмовляла ж щиро тільки зі своїм щоденником. У ньому на першій сторінці було намальоване серце, поділене на більшу кількість клітинок. У кожній клітині вписала вона наймення тих, кого любила (в даний мент). Між иншими прізвищами були: Діккенс, Надсон, романс "Под душістою веткой сірені", шоколада "Міньйон" і кілька товаришок, як от Оля Хоменко та Даґмар Дегнер. Коли Варя починала сваритися, напр., з Хоменківною, тоді гумою витирала її наймення, а натомість вписувала наймення тієї товаришки, що з нею Хоменко найдужче ворогувала.
Така була Варя. Тож не диво, що вона стала донощицею й зрадила начальству приватні непорозуміння між подружками. Але інші...
За ввесь час, коли Ноель була в інституті, не було ніколи такої сороміцької зради й донощицтва. Бо ж "зрадницю" чи "донощицю" карали інститутки вельми суворо. Били її часом дуже сильно мокрими рушниками. Переказували, що такі випадки траплялися дуже рідко, але ж іноді екзекуцію провадили аж до млости винуватої.
Чи ж так товаришки любили Катрю? Ні! Коли вона посварилася з Богдановою, то заїло дратували одна одну аж до плачу. Катря не могла втриматися від гострого жарту чи глузливого дотепу на адресу кожної товаришки, і то при кожній нагоді. Ті жарти були такі влучні й липливі, що прилипали на ввесь час побуту в школі. А тим часом вона бавила всіх тих, що їх сьогодні не таврували її глузування. Більшість же йшла за провідницею, верховодом, не для товариськості, а з отарного почування: що зробила одна, здебільша робили й усі інші. А от Ноель майже ніколи не йшла за течією. Не ставилася вороже, але ж не зробила й кроку, щоб наблизитися до цілого загалу і стати такою, як він. Часто треба було чималої сміливості, щоб піти проти течії й зберегти свої індивідуальні погляди, особисту вдачу, окремішню думку. А до цього – інше виховання та інші життєві засади, незнання панівної московської мови, нарешті релігійний світогляд – цілком відчужували її від того випадкового довкілля, що в ньому опинилася з чужої волі. Тож була вона тут таки цілком чужа. Ну, а чужинець – здебільша неприятель…
Так, чужа їм... Нехай. Але ж і вдома вона так само чужа, бо ж там верховодить мачуха. В цілому світі, що в ньому опинилася, вона – все чужа. Певне, буде вона чужа й у тім житті, що до нього готовлять її. Ну, нехай буде й так, без "своїх", без близьких, а навіть, може, і без "ближніх"... Але ж вона має місце, де почувається "своєю" і "вдома" – у стіп Пресвятої Мадонни. І це на всьому світі: чи в Піренеях, чи тут, чи в Індохінах, скрізь у католицькому храмі почує вона такі самі, такі знайомі й такі повні ласки слова. Що більш – із кожної дзвіниці озветься до неї зрозумілий їй і дорогий голос Божий, який говорить їй, що вона "своя" і "близька" Отцеві Небесному, бо його вірна донька... І під склепіннями його величних храмів завжди знайде вона і захист, і спокій.
Напружені нерви почали м'якшати. Тихе міркування огорнуло душу мов нагрітий пух. Думки почали переходити в сонні марева. Зненацька побачила в уяві, що перед нею ввесь світ – як безмежна рівнина. По ній зриваються вихори й крутять гарячим піском. Він засипає очі й підносить до неба темпі стовпи куряви. Вона, Ноель, скаче на вороному блискучому, як шовк, коні в той широкий і каламутний світ. На ній – ясна зброя, а на грудях – вогненним пурпуром горить великий хрест. У лівій руці в неї – щит, а па ньому написані букви. Які? Вона дуже цікава знати, та вона не бачить і не може повернути в бігу щит так, щоб було видко написи па ньому...
Хто ж вона й куди поспішає? Але ж нагло здається їй, що це вже не вона, Ноель, а улюблений герой дитячих літ – лицар Сид-Кампеадор. Був він для неї й дня її подруга Ньєвес єдино можливий ідеал людини…
***
Вранці Ноель почувала себе в’язнем: не сміє йти, куди інші, робити те, що інші. Навіть слухати лекцій, що є її повинністю й рацією перебування в цих гнітючих стінах – і те їй заборонила директорка. Огортав дівчину великий неспокій і досада. Читати не хотілося, бо думки втікали поза книжку. В душі наростала гіркість і образа, бо ж була приневолена мовчки й покірливо триматися явно несправедливого присуду, не маючи змоги протестувати, ані ніяк інакше реагувати. Мовчати в покорі привикла вона в монастирі, одначе відчувала велику різницю: там це робила в ім'я Господа, тут же фактично – проти Господа, з почуттям, що зла, дужча воля панує над нею. Зайшла старша сестра.
– Сестро, дозвольте мені піти до каплиці.
І сестра, як раніш класова дама, спочатку здивувалася:
– А чого ж до каплиці? Служби ж Божої там не правлять. Чи, може, щось хочете привести до порядку?
Ноель звела додолу очі. Пояснювати? А як не зрозуміє й вийде знову якась прикрість? Сказати неправду й запевнити собі вступ до Божої каплиці брехнею?
Глянула на Юлію Миколаївну. Зустріла добрий погляд її виблідлих очей, що глибоко запали під важкі повіки.
– Так, Юліє Миколаївно. Служби там нема, але ж я хотіла б привести до порядку... свої думки й свою душу...
Старша сестра погладила її по рамені.
– Тільки накиньте теплу пелерину: там може бути холодно.
Ноель не замкнула дверей каплиці на ключ, бо ж хто міг сюди увійти? Зробила глибокий поклін перед вівтарем, а потім пішла поглянути, чи не просохла земля в боднях із лаврами? Розправила складки вівтарного покривала, з маленького притулища, що служило за сакристію, винесла рушник і постирала вікно та лавки, де міг бути порох. Ходила помалу, нечутними кроками, призвичаєна до тиші святинь. Порядкувала, немов вернулася додому, що в ньому не була довгий час. Думкою ж полинула у "свій" монастир, де жилося їй так спокійно під Божим поглядом біля ніг Мадонни. Згадала слова, що їх говорила їй мати-наставниця, коли вони розлучалися: