— І ця дурепа за сім років ні разу не прохопилась переді мною, що десь там є якась сестра й два небожі! — вигукнув Макс, повертаючи з вулиці Мармуз на вулицю Авантьє.— Сімсот п'ятдесят тисяч франків, поміщених у десятьох чи дванадцятьох різних нотарів у Буржі, В'єрзоні, Шатору, не можна ні забрати, ні перевести в державні папери за тиждень, так щоб про це не дізнались у краю, звиклому до балачок! Насамперед треба спекатися рідні, та коли ми її позбудемося, треба поквапитись узяти в руки це багатство. Тоді я подумаю...
Макс відчував утому. Скориставшись відмикачкою, він увійшов до оселі татуся Руже й по змозі тихо влігся спати, кажучи собі: "Завтра мізки прочистяться".
Доречно буде пояснити, звідки владарка з площі Сен-Жан дістала прізвисько Баламутка і як вона опинилась у домі Руже.
З літами старий лікар, батько Жана Жака та пані Брідо, зрозумів, який нікчема його син; тому він виховував його досить суворо, щоб урешті кинути в гущу життя, яке навчить його розважності, але, сам того не усвідомлюючи, підготував його схилити шию під ярмо першої тиранії, яка зможе запрягти його. Одного дня, повертаючись із об'їзду, цей підступний і лихий дідуган побачив на краю луків поблизу алеї Тіволі прегарне дівчатко. Почувши кінську ходу, дитина підвелась із води струмочка — одного з тих, що з висоти Ісудена здавалися сріблястими стрічками на зеленій сукні поля. Схожа на русалочку, дівчинка раптом звела на лікаря таке прегарне дівоче личко, про яке лишень міг би мріяти кожен художник. Старий Руже, що знав усіх в околиці, вперше побачив це чудо краси. На дівчинці, напівголій, була куца спідничина, дірява й полатана, з дешевої вовняної тканини в білу й коричневу смужку. Клапоть цупкого паперу на лозовому обручику прикривав їй голову. З-під цього паперу, задрукованого літерами І та О, через що його слушно називали "школярським папером", визирали, скуйовджені й причесані гребінцем для кінських грив, прегарні біляві кучері, яким могла б позаздрити кожна дочка Єви. На гарному засмаглому огрудді, шийці, ледь прикритій подертою напівшовковою косиночкою, поряд із засмагою видніли смужки білого тіла. Спідничка, протягнена між ногами й пришпилена на попереку грубою шпилькою, скидалась на стегенну пов'язку норця. Ступні й литки, що просвічували крізь прозору воду, мали будову тонку, наче в середньовічної статуї. Чарівне тільце, підставлене сонячному промінню, ледь почервоніло і від того було це принадніше. Така шийка й таке огруддя були гідні того, щоб їх угортати в кашемір і шовк. А голубі очі з довгими віями були в цієї німфи такі, що художник чи поет упав би на коліна. Лікар, достатньо обізнаний з анатомією, щоб угадати прегарний стан, зрозумів, скільки втратять мистецтва, коли ця чарівна натура згорбатіє на селянській роботі.
— Звідки ти, дитино? Я тебе ніколи не бачив,— спитав старий лікар, тоді вже сімдесятирічний.
Ця сценка відбулась у вересні 1799 року.
— Я з Ватана,— відповіла дівчинка.
Почувши голос городянина, чоловік похмурого вигляду, що стояв за дві сотні кроків вище по течії струмка, підвів голову.
— Ну, що там, Флоро? — гукнув він.— Що там за балачки? Чого ти не баламутиш?
— А чого ж ти прийшла сюди аж із Ватана? — спитав лікар, зовсім не збентежений втручанням.
— Я баламучу для свого дядька, Бразьє, отого он.
"Баламутити" — це беррійське слово, яке дуже мальовниче передає своє значення: збурювати воду в струмку великою гіллякою, галузки на якій розміщені лопаткою. Раки, сполохані цим "баламученням", не тямлячи, що це таке, прожогом утікають і попадають у пастки, які понаставляв трохи далі рибалка. Флора Бразьє тримала в руці гілляку з природною невинною грацією.
— А твій дядько має дозвіл ловити раки?
— Та що ви, хіба ж ми живемо не під владою Республіки, єдиної й неподільної? — озвався здалеку Бразьє.
— Ми живемо під владою Директорії,— сказав лікар,— і я не знаю такого закону, що дозволяв би жителеві Ватана рибалити на території Ісуденської комуни,— відказав лікар.— А мати в тебе є, дитино?
— Нема, пане, а тато у Буржі в шпиталі: йому на полі сонце голову напекло, і він здурів.
— Скільки ж ти заробляєш?
— П'ять су за день, увесь час, поки баламучу, а баламутити я ходжу аж до Брени. А в жнива збираю колоски, а взимку пряду.
— Скільки ж тобі років? Дванадцять?
— Так, пане...
— Хочеш жити в мене? Добре їстимеш, гарно одягатимешся, гарні черевички матимеш...
— Ні, ні, небога зостанеться в мене, я за неї відповідаю перед Богом і перед людьми,— озвався дядько Бразьє, що вже підійшов до небоги й лікаря.— Бачте, я її опікун!
Лікар стримав усмішку й зберіг поважну міну — що було б нелегко будь-кому при погляді на дядька Бразьє. Цей опікун мав на голові селянського капелюха, знищеного дощем і сонцем, погризеного, мов капустяний листок, на якому попаслося кілька гусениць, і позацеровуваного білими нитками. Під капелюхом видніло темне зморшкувате обличчя з чотирма чорними цятками рота, носа і очей. Стара жилетка скидалась на шматок стінних шпалер, а полотняні штани були неначе пошиті з ганчір'я.
— Я доктор Руже,— сказав лікар.— Коли ти опікун цієї дівчини, то приведи її до мене на площу Сен-Жан, ти про це не пошкодуєш, і вона теж...
І, не чекаючи відповіді, певний, що дядько Бразьє приведе до нього гарненьку Баламутку, лікар Руже подався до Ісудена. Справді, в ту хвилину, коли лікар сідав за стіл, куховарка сповістила, що прийшли громадянин і громадянка Бразьє.
— Сідайте,— сказав лікар дядькові й небозі.
Флора з опікуном, обоє босі, розглядали лікареву їдальню з захватом в очах. І ось чому.
Будинок, який Руже успадкував від Деквенів, займає середину площі Сен-Жан. Це довгий, дуже вузький прямокутник, затінений кількома хирлявими липами. Будинки в цій частині міста кращі, ніж деінде, а будинок Деквенів узагалі один з найкращих. Стоїть він навпроти будинку Ошонів, має троє фасадних вікон на другому поверсі, а на першому — каретні ворота, що ведуть у подвір'я, за яким лежить садок. Із підворіття двері ведуть до величезної зали, освітленої двома вікнами на вулицю. Кухня міститься позаду зали, але відокремлена від неї сходами, що ведуть на другий поверх і до мансарди над ним. Кухню оточують дровітня, повітка-пральня, стайня для двох коней і каретня, а над ними невеликі горища, де зберігають овес, сіно, солому, там-таки спала тоді й лікарева челядь. Маленька селянка та її дядько так захопилися виглядом зали, бо вона була оздоблена різьбленою дерев'яною панеллю в стилі часів Людовіка XV, пофарбованою в сірий колір, і мала білий мармуровий камін, над яким Флора побачила себе у великому, до самої стелі, дзеркалі з позолоченою різьбленою рамою. На панелі де-не-де висіло кілька картин, добутих у монастирях Деоля, Ісудена, Сен-Жільдаса, Преє, Шезаль-Бенуа, Сен-Сюльпіса, Буржа, що їх щедрість наших королів та мирян збагатила коштовними дарами й найкращими творами доби Ренесансу. Серед тих картин, які зберіг Деквен і успадкував Руже, було "Святе сімейство" Альбано74, "Святий Єронім" Доменіко75, "Голова Христа" Джованні Белліні76, "Мадонна" Леонардо да Вінчі, "Несіння хреста" Тіціана з колекції маркіза Белабра — того, що витримав облогу, але був страчений за Людовіка XIII; "Лазар" Паоло Веронезе77, "Шлюб діви Марії" женевського майстра, дві церковні картини Рубенса й копія з картини Перуджіно78 роботи самого Перуджіно або Рафаеля, і нарешті дві картини Корреджо79 та одна — Андреа дель Сарто80. Деквени вибрали ці полотна з-поміж трьохсот церковних картин, самі не знаючи їхньої ціни, а віддаючи перевагу менше пошкодженим. Декотрі мали не тільки розкішні рами, а ще були й засклені. Завдяки гарним рамам і тому, що скло ніби свідчило про їхню велику вартість, Деквени й зберегли ці полотна. Та й меблям у залі не бракувало тієї розкоші, що так цінується в наші дні, але не мала тоді в Ісудені ніякої ціни. Годинник на каміні, поставлений між двома пишними шестираменними свічниками зі срібла, вирізнявся церковною розкішшю, якій дав початок Буль81. Крісла з різьбленого дуба, оббиті килимком завдяки побожності якихось вельможних дам, сьогодні були б оцінені дуже дорого, бо всі були в коронах та гербах. Між вікнами була розкішна мармурова консоль із якогось замку; на ній стояла величезна китайська ваза, в якій лікар тримав тютюн. Ні лікар, ні його син, ні куховарка, ні лакей не дбали про ці скарби. В камін з витонченим позолоченим різьбленням, забризканим мідянкою, плювали. Прегарна люстра з кришталю та порцелянових квіток, як і стеля, була покрапана чорними точками, що свідчили, якою волею тішаться там мухи. Деквени повісили на вікна гардини з парчі, здертої з балдахіна над ложем якогось настоятеля. Ліворуч від дверей шафа вартістю в кілька тисяч франків правила за буфет.