— Фаншетто,— сказав лікар куховарці.— Два келихи. І пляшку старого вина.
Фаншетта, огрядна служниця-беррійка, що до Коньєтти вважалась найкращою куховаркою в Ісудені, прибігла дуже швидко, чим виказала і лікарів деспотизм, і свою цікавість.
— Скільки коштує арпан виноградника в твоїх краях? — спитав лікар, наливаючи вина дядькові Бразьє.
— Сто екю сріблом.
— Ну що ж, віддай мені свою небогу за служницю, я призначу їй сто екю платні, а ти, як її опікун, отримуватимеш ці гроші.
— Щороку?..— спитав Бразьє, вирячивши очі, що стали великі, як блюдця.
— Полишаю це на твоє сумління,— відказав лікар.— Вона сирота. До вісімнадцяти років їй нема чого втручатись у справи.
— За дванадцять років це ж буде шість арпанів виноградника,— сказав дядько.— Але вона дівчина чемна, тиха єк єгнятко, й моторна, і роботяща, і слухняна... бідолашечка, вона ж була єдина втіха мого сердешного брата!
— І заплачу я за рік наперед,— додав лікар.
— О! Бігме, тре' за два заплатити,— відказав дядько,— та й беріть її, бо їй у вас буде ліпше, ніж у нас, бо моя жінка єї лупцює, не може терпіти... І ніхто єї не оборонить, бідолашечку, невинну, мов те немовлятко.
Почувши останню фразу, лікар, вражений словом "невинна", кивнув дядькові Бразьє й вийшов з ним у подвір'я й до садка, лишивши Баламутку за накритим столом між Фаншеттою та Жаном Жаком, які почали розпитувати її, й вона наївно розповіла, як зустрілася з доктором.
— Ну, прощавай, маленька моя,— повернувшись, сказав дядько Бразьє й поцілував Флору в лобик.— Можеш сказати, що я забезпечив тобі щастя, примістивши тебе в цього славного дядечка-доктора. Слухайся його, єк мене... будь розумненька, чемненька й роби все, що тобі...
— Опорядіть кімнату над моєю,— наказав лікар Фаншетті.— Від сьогодні там спатиме оця маленька Флора — гарне ім'я, що правда, то правда. Завтра викличемо для неї шевця і кравчиню. Поставте для неї зразу прибор, хай обідає з нами.
Увечері в усьому Ісудені тільки й говорили, що якась мала "баламутка" оселилась у доктора Руже. І це слово стало в тих краях глузливим прізвиськом мадмуазель Бразьє — перед її піднесенням, під час нього й після нього.
Лікар напевне хотів зробити в маленьких масштабах для Флори Бразьє те, що Людовік XV зробив у великих для мадмуазель де Роман; але він узявся за це запізно. Людовік XV був ще молодий, а лікар був у розквіті старості. З дванадцяти до чотирнадцяти років чарівна Баламутка звідала щастя без гіркоти. Вона жила в розкошах, її розпещували куди більше, ніж найбагатших дівчат в Ісудені, вона носила золотий годинник і коштовності; що їх лікар дарував їй, аби заохотити до навчання: адже до неї приставили вчителя, щоб учив її читати, писати й рахувати. Та майже тваринне селянське життя прищепило Флорі таку нехіть до гіркої чаші науки, що лікар цим навчанням і обмежився. Його наміри щодо цієї дитини, яку він витяг з бруду, навчав і ростив з турботою тим більше зворушливою, що його вважали нездатним до ніжних почуттів, знаходили різне тлумачення в підозріливого ісуденського городянства, в чиїх балачках виявлялись, так само як щодо походження Макса й Агати, фатальні помилки. Публіці маленьких міст нелегко вилущити правду з тисячі здогадів, з-посеред суперечливих тлумачень, всупереч усім припущенням, на які наводить та чи інша подія. Провінція, як колись політики "Малого Провансу"82 в Тюїльрі, хоче все пояснити й кінець кінцем гадає, ніби все знає. Але кожне прикидається, ніби та чи інша історія глибоко зачіпає його; тільки йому видна правда, і його версія найкраща. Істина, попри відкритість провінційного життя та загальне шпигування, все ж часто буває затемнена, і, щоб її розпізнати, потрібен або певний час, після чого до неї можуть поставитися без особистої зацікавленості, або ж безсторонність, якої набувають історик або людина шляхетна, піднісшись до вищої точки зору.
"Ну навіщо такому старому мавпієві п'ятнадцятирічна дівчина?!" — питали в місті через два роки після появи Баламутки.
"Маєте рацію,— відповідали на те.— Уже давно "минулися часи його святкові...".
"Любий мій, доктора дратує недоумкуватий син, а дочку Агату він ненавидить, як і раніше, і, може, він жив ці два роки так розважно тільки на те, щоб пошлюбити цю дівчинку та спородити з нею гарного хлопчика, жвавого й стрункого, як ото Макс",— зауважував якийсь розумаха.
"Ет, не балакайте! Хіба після такого життя, яким жили Лусто й Руже з тисяча сімсот сімдесятого до тисяча сімсот вісімдесят сьомого року, ще можна мати дітей у сімдесят два роки? Завважте, старий негідник читав Біблію, хоча б тільки як лікар, і знає, як цар Давид грів свої старі кістки83... От і все, громадянине!"
"Кажуть, ніби Бразьє, коли підіп'є, хвалиться у Ватані, що він її викрав!" — озивався котрийсь із тих, що вірять насамперед у погане.
"Господи, сусідонько, чого лишень не набалакають у Ісудені!"
З 1800-го до 1805 року, протягом п'яти років, доктор тішився, виховуючи Флору, і не зазнавав тих прикрощів, що їх амбіція та претензії мадмуазель Роман завдавали, як кажуть, Людовікові. Мала Баламутка була така задоволена, порівнюючи своє життя у лікаря з тим, яке вона мала в дядька Бразьє, що напевне корилася забаганкам свого хазяїна, ніби східна рабиня. Хай не прогніваються творці ідилій та філантропи, але сільський люд не дуже визнає деякі чесноти; моральні висновки в них випливають із особистого зацікавлення, а не з загальних уявлень про добро й зло. Зрослі серед злиднів і постійної праці, не маючи перед собою нічого іншого, вони вважають дозволеним усе, що може визволити їх із пекла голоду та вічної каторги, надто коли його не забороняє закон. Коли й бувають винятки, то не часто. З соціального погляду чеснота — супутниця добробуту, і починається вона з освіти. До того ж Флорі заздрили всі дівчата на десять льє в околиці, хоча її поведінка в очах церкви була гідна всілякого осуду. Флора, що народилася 1787 року, виросла серед сатурналій 1793-1798 років84, відблиски яких падали на села, позбавлені священиків, побожності, вівтарів, релігійних обрядів, де шлюб став просто узаконеним паруванням і де революційні гасла лишили глибокі відбитки, надто в Ісудені, краю, де Бунт був традицією. 1802 року католицький культ ледве чи й відновився. Навіть знайти священиків було нелегким завданням для імператора. 1806 року більшість парафій Франції лишались незайняті — так повільно йшло відродження духівництва після насильного розгону та вигублення на ешафотах. В 1802 році осудити Флору могло хіба її власне сумління. Але ж сумління у вихованки дядька Бразьє ніяк не могло переважити корисливості. Хоча, як гадали всі, лікаря-циніка вже самі літа змушували шанувати невинність п'ятнадцятирічної дівчини, та Баламутку всі однаково вважали дівчиною безецною, як висловлюються в тих краях. І все ж дехто ладен був убачати свідчення її невинності в тому, що останні два роки свого життя доктор перестав виявляти до неї таку увагу й турботу і взагалі охолов до неї.