Анастатика

Сторінка 2 з 4

Королева Наталена

— Учить же ессей — як ти це добре знаєш — нічим не відрізнятись від решти людей.

І замовкли Адріелеві уста. А незабаром і серце. Думки звернулись клубочком, як сонний кіт, що лише крізь дрімоту муркоче.. А згодом і цілком перестав молитись Адріель.. Чекаючи на батьків розказ, юнак роздумував: як увільнитись від тієї подорожі до Тиру?

І увесь свій час — нічим не заповнений проводив біля "криниці Олеандрів"..

Тихий згук краплийн, що часами падали в глибінь криниці, заспокоював юнака. Міцний, мигдалевий аромат якраво-рожевих повних квітів, що рясно облипали великі олеандри, від яких криниця дістала своє наймення, не п'янив отруйним диханням, зм'якшений близькістю води та її прохолодою. Немов профільтрований нею, ставав лагіднішим, свіжим і підбадьорював.

Тварин з цієї криниці не напували, щоб не "зашкодила" їм "отруя" олеандрів. Та й були ближчі до пасовиськ зручніші до напування води криниці.

Лише ранком та вечором приходили дівчата, яку вважали у їхніх родинах за "смачнішу"[12]. Одного дня, підходячи до криниці Адріель вчув плескіт води та веселий сміх. Затримався, ніколи бо не приходив сюди у години, коли тут могли бути дівчата. До сміху примішувалось і овече мекання... І раптом на стежку вистрибнуло ягня, а за ним — Мероба. Була мокра, підтикана, як невільниця, що пере, з волоссям, вопним пелюсток олеандрів.

Швидко перебираючи босими ніжками, дівчинка бігла до брата:

— Я хотіла викупати ягнятко! — вказала на свого мазунчика. — Так жарко! Але не можу піднести черпальної посудини. Бач, тільки облилась вся! — обтрушувала мокру туніку й обтирала руки об руно ягнятка, як об рушник.

Та думка дівчатка пурхнула метеликом вже в інший бік.

— Адріель! Дай мені свою "єрихонську троянду" — згадала забавку, що нею її розважав брат.

— Чому кажеш "єрихонська троянда"? — почав викладати Адріель, наслідуючи своїх енгадійських вчителів.

Сів на кам'яну лаву, взяв у руки розквітлу квітку олеандра, що схилилась низько над лавою. І висвітлював, гладячи кінцями пальців рожеві пелюстки.

— Це "єрихонська троянда"[13]. Отця квітка. Ще звуть її "смачна троянда"[14]. А ця — витяг з торбинки, що висіла на його пасі, суху анастатику. — Ця: поглянь! Цілком інша.. вона має корінець, що ним тримається піску... бачиш?

— От і добре, що знаєшся на рослинах! — раптом перервав Адріелеве навчання Еферів голос, з-під низько спущеної на обличчя загортки[15].

Погладив Меробину темну голівку, але не затримав дитини, коли кинулась за своїм ягнятком й обоє зникли у дрібнолистих кущах перців[16].

Ефер сів коло сина й з-під тіні загортки дивився на юнака:

— Ставний.. здоровий... гарний... — коментував мовчки з задоволенням.

І усміх сховався в Еферовій бороді:

— Як я досі не збагнув, чому він не веселий.. й не бажає подорожі до Тиру!

Голосно ж озвався до сина:

— Може, твоя лікарська мудрість поможе нам вилікувати Зінару...

— Іаїрову доньку?

— А її! Пам'ятаєш її? Жоден лік їй не помагає. В'яне дівчина. Ніби вогонь її палить.. Саме як відійшов ти до енгадійських мудреців, причепилась до неї ця неміч.

— Що ж їй болить? — підніс голову молодий лікарський учень, з професіональною цікавістю — не до немічної, але до хвороби.

Ефер знову всміхнувся:

— Мабуть найдужче! — відсутність Адріелева, — додав жартобливо і поклав синові руки на плече.

Адріель увільнив плече з батькової руки:

— Тож не можу помогти їй! Ми, ессеяни, не вступаємо у подружжя...

Еферове обличчя споважніло:

— Спочатку станоь ессеянином, а тоді вже кажи: "ми ессеяни!"

Широкі брови зсунулись під тінню загортки, немов зв'язалися вузлами.

— Мені здається, сину, що ессеянином ти ніколи не будеш! Занадто забуваєш про інших, думаючи всамперед і виключно про себе самого. Ніби, щоб "любити Бога", ти погорджуєш людьми.. —

З хвилину тривало мовчання. Адріель не озвався ані словом.

Ефер підвівся з лави, й не дивлячись на сина, промовив:

— Сьогодні надвечір підеш зі мною до Іаїра...

*

Але не на заручини, не як жених виходив ввечері Адріель з батьківського дому.

Покидав рідну оселю "непокірливий син", що не вмів погодитись з батьком... Мовчки, випростований, стояв Ефер на порозі. Німа його постать ніби говорила:

— Не знаю сина, який не чинить моєї волі!

Мати в сльозах здіймала руки до неба, не слухаючи потішень старших синів своїх, що зі своїми родинами прибули на "заручини" брата...

А мала Мероба бігла дрібними ніжками за братом, ледве вимовляючи з плачем:

— Не любиш нас, Адріеле.. не любиш...

Раптом спіткнулась об коріння старої оливи, що гадами переповзали дорогою. І цілою вагою малого свого тільця впала на землю. Хлипання перейшло в розпачливий, болісний крик, який примусив матір забути про свій власний душевний біль. Вхопивши Меробу в обійми, віднесла її в дім.

За дружиною увійшов й Ефер й, не оглядаючись, замкнув двері.

В мовчанні розійшлись і сини з родинами.

Тільки прозорий вечір схилився над Адріелем.

Юнак з порожнім поглядом і серцем йшов не спиняючись...

Під ранок — знесилений — впав й заснув сном без видин, без мрій...

Збудило його сонце.

Розглянувся. Ледве помітно стежка вилася між непривітними скелями.. З куп каміння наїжилась кактуси.. Сріблом виблискують на каміннях лишайники..

Не помилився: взяв справжній напрям до пустинь над Асфальтовим морем!

Палила спрага..

Ось коли придалася наука терапевтів!

Взглядів серед кактусів "їстивний"! Уломив м'ясистий лист. Обібрав зі скірки, як овоч. І жадібно смоктав прозорий сік[17]. Було його стільки, аж капав на пальці. Уломив ще другий лист... й ще один. Як приємно відсвіжився! Підвівся й продовжував свою путь.

Рістня рідшала. Зникли вже й лишайники. Починались голі піски, спечені сонцем на цеглину...

Торкнув нагло гніду кульку. Вона розсипалась попелом.

— "Содомське яблуко!" — промовив голосно народну назву колоквінти. — То ж Асфальтове море вже недалеко! Там знайде Адріель спокій на самоті! Кожний бо обминає цю "діткнуту божою карою" країну...

Коли ж голод пожене до людей — дістане хліб за працю. Помагатиме "ловцям асфальту"[19], що виловлюють "земську смолу" з хвиль Мертвого моря.

Не поплямить рук "заробітком для наживи"! Візьме лише їжу..