А щоб уникнути марної порожнечі людських балачок, стане з власної доброї волі "глухим і німим" для людей.
— Вітай же, пустиня мертва й німа! Та незабаром переконався, що пустиня не така вже "мертва" й не "німа"...
Всі бо згадки, що хотів їх позбутись, ожили, набули інтенсивніших форм і населили пустиню..
А пам'ять ця — дбайлива господиня! — перебирає їх... розгортає.. перетрушує... І надає їм нової сили.. живішої барви... Вічне товариство тільки свого власного "я" ставало гарячковою зморою.
Щоб наповнити безодню тих безконечних днів порожнечі, хапався праці, пам'ятаюч навчання ессеян: "Біса пригноблення відженеш найліпше працею".
Та в'їдливе ж кодло бісівське! І твердо тримається своєї здобичі! Щоб виплести з пальмових фібрів сандалії та кошика, мусив ходити по ті пальмові листя..
А поки руки плели — щоб виміняти на нове листя, хліб, цибулю, сіль ту свою працю — "біс пригноблення" шепотів:
"Розглянься!.. Хіба ж це енгадійська самота.. Де той затишний твій рай?"
І важке зітхання виривалось з грудей, падало батогом на знесилені руки й волю! — виривало з них працю. Але Адріель борикався. Власне — не він. А його здорова, сильна юність.
"Відпочинок — це переміна праці!" — казала енгадійська мудрість.
І Адріель відкладав плетіння.
Брався за іншу працю: носив до входу в свою печеру каміння. Згромаджував його, щоб було стільки "Скільки днів має рік!"
Щоб відкидаючи "день минулий", бачити скільки ще лишилось "днів іспиту" до повороту до енгадійських самот.. Але, крім днів, були ще й ночі... гірші за дні! Бо відганяли сон від очей, а натомість приганяли хмари згадок, думок.. що втілилися і ставали видинами.. Ледве почнуть зорі ткати свій сріблястий серпанок, а до Адріеля вже летять згуки флейт.. похоронні плачі...
Чи ж би його стару матір ховали?.. Була бо вже в літах. А горе, що причинив їй відхід з дому "непокірливого сина" міг її остаточно підламати.. Але на хвилях Асфальтового моря — там, де у місячному сяйві ясно зазначився та ділитть його на дві частини той білий пруг [20], гойдається, як з воску вирізьблена постать гарної дівчини...
Адріель впізнає в мертвій ту наречену, від якої відмовився, якої не схотів...
І гадом обвивається коло серця думка:
— Це ж ти забив її..
— А що ж? Може, мав одружитися? Я, що хочу бути тільки ессеянином?.. — з досадою думає Адріель. Та скрізь цю досаду проривається розпачливий плач Меробин:
— Не любиш ти нас, Адріеле! Не любиш!..
Юнак хоче прогнати нічні примари молитовним співом: тут ніхто не заборонятиме йому співати!
Але так дивно чужим звучить його голос! І ще дивніше відповідає йому луна — немов сміх, що переходить у плач..
Адріель знає, що ніччю блукають по пустелі гієни й озиваються тим дивовижним сміхом, що переходить у плач...
Зривається з каменем у руці, холодніючи від страху, перед невідомим, що кружляє довкола, але не наближається, чекає.. чекає.. Довго чекає! Аж заясніють небесні простори підбадьорюючим своїм усміхом...
І знову день... спека... палить сліпуче сонце. А "біс полуденний" — на зміну "нічному"! — шепотить до вуха. насуває до думок сто раз повторені спокуси...
Аж гучить в скронях від них!
Але ні: це — людські кроки! Ступають важко, з намагою, двоє людей.. Адріелеві хочеться вигукнути з радості, бігти напроти.. кинутись їм на шию, як братам, як милим приятелям!
Бо вони — люди! справжні, живі люди! — визволять його від всіх тих нічних та денних змар безлюддя...
Але в час спиняється: він же удає глухого та німого!
А кроки вже за виступом скелі.. Вже чує й слова:
— Чому ж ти не сказав мені, Зидане, що йдеш до мужа божого? — уболіває юнацький голос.. Взяв би йому хоч оливи, ісопу.. аби мав він до хліба.
Та знайомий Адріелеві голос "ловця асфальту" Зидана, що найчастіше приходить по кошики, — бо продає їх, коли не має "вловів", — спиняє свого молодшого попутника:
— Скажеш таке: "Мужа божого!" Біснуватого!.. Має бо біса, або й двох бісів! Німого й глухого.. Біс і загнав його в пустиню — молодого, дужого!.. Кажуть люди, ще й заможних батьків сина!...
Обхоплений містичним жахом молодий ловець асфальту чіпляється обома руками за скелю. А його немов хтось штовхає до того "біснуватого", що притягає його, як прірва...
Адріелеву душу обгортає пекуче обурення.
— Він — чистий ессеянин — "біснуватий" для цих людей, що не вміють розрізнити гріх від цноти. І відважуються судити його, не тямлячи ані того, що бачать їхні очі?
І хочеться одним рухом скинути у безодню зі стрімких скель цих непроханих гостей!
Та вчас усвідомлює собі, що він добровільно прикинувся глухим і німим.. щоб уникнути спокус!
І юнак плів далі свій кошик.
— Бач! Ані не чує нас... — підбадьорював свого молодшого товариша Зидан. І кладе перед Адріелем хліб, золотистий вінок цибулі та зв'язані — як сухий хмиз — висушені коріння цикорії.
Адріель киває головою й подає Зиданові кошики.
— Назаретський Раббі, кажуть люди, навчатиме коло Єрихону, — висвітлює свойому другові Зидан. Може, знов розмножуватиме хліб?..
Тож піду з кошиками.. на шматки, що лишаться... Раббі каже збирати їх.. щоб не марнувались.. Дарма, що одним словом творить хліб... без жодної праці.. А в господарстві ці шматки придадуться... маємо бо курей.. ну, й безроги.. Ми нечистого м'яса, само собою! — не їмо. Але бездатні греки та римляни добре за нього платять... От і годуємо безроги... — замирає вдалині Зиданів голос.
Адріель — ще в Енгаді чув про Раббі Назаретського. Але напевно ніхто й нічого не знав.
Тільки те, що мертвих воскрешає.. гріхи прощає... хліб розмножує, вітру й бурі розказує...
Піти б послухати того Раббі? Він бо й всі хвороби лікує.. цікаво, як саме? Але, щоб люди пальцями на Адріеля вказували? Мовляв, "біснуватий" з-понад Асфальтового моря прийшов зцілитись!
Ні! Воліє не бачити Раббі, аби тільки на нього самого, Адріеля, не дивились люди, "як на заклинача гадів!"
*
Коли в купі каміння, що з нього щовечора відкидав "день минулий", лишилось не більш як з десяток камінців, Адріель вирушив зі своєї пустині.
Обминав міста і села. А серце радісно летіло вперед — як молодий назустріч нареченій у день весілля.
Словом привітним, усміхом лагідним зустрів юнака Азмавет.