— Учить же ессей — як ти це добре знаєш — нічим не відрізнятись від решти людей.
І замовкли Адріелеві уста. А незабаром і серце. Думки звернулись клубочком, як сонний кіт, що лише крізь дрімоту муркоче.. А згодом і цілком перестав молитись Адріель.. Чекаючи на батьків розказ, юнак роздумував: як увільнитись від тієї подорожі до Тиру?
І увесь свій час — нічим не заповнений проводив біля "криниці Олеандрів"..
Тихий згук краплийн, що часами падали в глибінь криниці, заспокоював юнака. Міцний, мигдалевий аромат якраво-рожевих повних квітів, що рясно облипали великі олеандри, від яких криниця дістала своє наймення, не п'янив отруйним диханням, зм'якшений близькістю води та її прохолодою. Немов профільтрований нею, ставав лагіднішим, свіжим і підбадьорював.
Тварин з цієї криниці не напували, щоб не "зашкодила" їм "отруя" олеандрів. Та й були ближчі до пасовиськ зручніші до напування води криниці.
Лише ранком та вечором приходили дівчата, яку вважали у їхніх родинах за "смачнішу"[12]. Одного дня, підходячи до криниці Адріель вчув плескіт води та веселий сміх. Затримався, ніколи бо не приходив сюди у години, коли тут могли бути дівчата. До сміху примішувалось і овече мекання... І раптом на стежку вистрибнуло ягня, а за ним — Мероба. Була мокра, підтикана, як невільниця, що пере, з волоссям, вопним пелюсток олеандрів.
Швидко перебираючи босими ніжками, дівчинка бігла до брата:
— Я хотіла викупати ягнятко! — вказала на свого мазунчика. — Так жарко! Але не можу піднести черпальної посудини. Бач, тільки облилась вся! — обтрушувала мокру туніку й обтирала руки об руно ягнятка, як об рушник.
Та думка дівчатка пурхнула метеликом вже в інший бік.
— Адріель! Дай мені свою "єрихонську троянду" — згадала забавку, що нею її розважав брат.
— Чому кажеш "єрихонська троянда"? — почав викладати Адріель, наслідуючи своїх енгадійських вчителів.
Сів на кам'яну лаву, взяв у руки розквітлу квітку олеандра, що схилилась низько над лавою. І висвітлював, гладячи кінцями пальців рожеві пелюстки.
— Це "єрихонська троянда"[13]. Отця квітка. Ще звуть її "смачна троянда"[14]. А ця — витяг з торбинки, що висіла на його пасі, суху анастатику. — Ця: поглянь! Цілком інша.. вона має корінець, що ним тримається піску... бачиш?
— От і добре, що знаєшся на рослинах! — раптом перервав Адріелеве навчання Еферів голос, з-під низько спущеної на обличчя загортки[15].
Погладив Меробину темну голівку, але не затримав дитини, коли кинулась за своїм ягнятком й обоє зникли у дрібнолистих кущах перців[16].
Ефер сів коло сина й з-під тіні загортки дивився на юнака:
— Ставний.. здоровий... гарний... — коментував мовчки з задоволенням.
І усміх сховався в Еферовій бороді:
— Як я досі не збагнув, чому він не веселий.. й не бажає подорожі до Тиру!
Голосно ж озвався до сина:
— Може, твоя лікарська мудрість поможе нам вилікувати Зінару...
— Іаїрову доньку?
— А її! Пам'ятаєш її? Жоден лік їй не помагає. В'яне дівчина. Ніби вогонь її палить.. Саме як відійшов ти до енгадійських мудреців, причепилась до неї ця неміч.
— Що ж їй болить? — підніс голову молодий лікарський учень, з професіональною цікавістю — не до немічної, але до хвороби.
Ефер знову всміхнувся:
— Мабуть найдужче! — відсутність Адріелева, — додав жартобливо і поклав синові руки на плече.
Адріель увільнив плече з батькової руки:
— Тож не можу помогти їй! Ми, ессеяни, не вступаємо у подружжя...
Еферове обличчя споважніло:
— Спочатку станоь ессеянином, а тоді вже кажи: "ми ессеяни!"
Широкі брови зсунулись під тінню загортки, немов зв'язалися вузлами.
— Мені здається, сину, що ессеянином ти ніколи не будеш! Занадто забуваєш про інших, думаючи всамперед і виключно про себе самого. Ніби, щоб "любити Бога", ти погорджуєш людьми.. —
З хвилину тривало мовчання. Адріель не озвався ані словом.
Ефер підвівся з лави, й не дивлячись на сина, промовив:
— Сьогодні надвечір підеш зі мною до Іаїра...
*
Але не на заручини, не як жених виходив ввечері Адріель з батьківського дому.
Покидав рідну оселю "непокірливий син", що не вмів погодитись з батьком... Мовчки, випростований, стояв Ефер на порозі. Німа його постать ніби говорила:
— Не знаю сина, який не чинить моєї волі!
Мати в сльозах здіймала руки до неба, не слухаючи потішень старших синів своїх, що зі своїми родинами прибули на "заручини" брата...
А мала Мероба бігла дрібними ніжками за братом, ледве вимовляючи з плачем:
— Не любиш нас, Адріеле.. не любиш...
Раптом спіткнулась об коріння старої оливи, що гадами переповзали дорогою. І цілою вагою малого свого тільця впала на землю. Хлипання перейшло в розпачливий, болісний крик, який примусив матір забути про свій власний душевний біль. Вхопивши Меробу в обійми, віднесла її в дім.
За дружиною увійшов й Ефер й, не оглядаючись, замкнув двері.
В мовчанні розійшлись і сини з родинами.
Тільки прозорий вечір схилився над Адріелем.
Юнак з порожнім поглядом і серцем йшов не спиняючись...
Під ранок — знесилений — впав й заснув сном без видин, без мрій...
Збудило його сонце.
Розглянувся. Ледве помітно стежка вилася між непривітними скелями.. З куп каміння наїжилась кактуси.. Сріблом виблискують на каміннях лишайники..
Не помилився: взяв справжній напрям до пустинь над Асфальтовим морем!
Палила спрага..
Ось коли придалася наука терапевтів!
Взглядів серед кактусів "їстивний"! Уломив м'ясистий лист. Обібрав зі скірки, як овоч. І жадібно смоктав прозорий сік[17]. Було його стільки, аж капав на пальці. Уломив ще другий лист... й ще один. Як приємно відсвіжився! Підвівся й продовжував свою путь.
Рістня рідшала. Зникли вже й лишайники. Починались голі піски, спечені сонцем на цеглину...
Торкнув нагло гніду кульку. Вона розсипалась попелом.
— "Содомське яблуко!" — промовив голосно народну назву колоквінти. — То ж Асфальтове море вже недалеко! Там знайде Адріель спокій на самоті! Кожний бо обминає цю "діткнуту божою карою" країну...
Коли ж голод пожене до людей — дістане хліб за працю. Помагатиме "ловцям асфальту"[19], що виловлюють "земську смолу" з хвиль Мертвого моря.
Не поплямить рук "заробітком для наживи"! Візьме лише їжу..