— В-і-ч-н-о! — прогналося голосом розбурханого моря у верховіттях дерев, що нараз зашуміли під дужим подихом вітру. А в тім шумі він вчув хвилюючі срібні дзвіночки. Такі радісні, такі близькі. Прислухався: хтось постукав міцною рукою в дошки.
Бертольд опритомнів. Похапцем застібнув комір ряси. Здалось йому, ніби щось холодне побігло по нозі додолу, але не звернув уваги, що на шиї немає його хреста. Почував себе все ще, немов з просоння. Почув новий стук і збагнув, що він стоїть, спершись на дверцята, що ними можна було пройти на кляшторні городи з обори. Сюди виходив лише один брат Нарцис — годувати взимку сарни. Але великий, поржавілий ключ стримів з цього боку. Поки Бертольд розглянувся, ще раз почувся стук. І здалося йому, що хтось стукає не в ці вузенькі дверцята, а просто в його серце. Забув про те, що ніхто з ченців не смів ходити цими дверцями, й повернув ключ.
Легко, без жодного звуку відтулились благенькі двері, а за ними стояв і трохи прижмурювався той — золотобородий чернець.
Пал і холод окутали Бертольда. Затремтіли ноги. Не міг би сказати, які почуття залили його душу. Не міг добути з себе слова, щоб привітати прохожого, навіть не згадав про звичайну побожну формулу.
А "вартівник", як тоді в лабораторії, всміхався й говорив очима: "Ну, поклич же! Як же я піду, не кликаний?"
Бертольд запросив рухом руки, й гість переступив поріг. Входив урочистим кроком, немов ішов у процесії. І знову десь тут же задзеленчали срібні дзвіночки, аж Бертольд оглянувся: де гвардіянова сарна? Однак навколо не було нікого. Та гість зрозумів Бертольд і в рух і голосом лагідним, тільки трохи гортанним і ледве помітно детонуючим промовив:
— Це я, брате мій!
Злегенька піднісши полу довгої ряси, виставив уперед праву ногу. На ній на кісточці, на залізнім обручику хитались два маленькі дзвіночки.
— Трапилось якось роздушити кузочку,— глянули Бертольдові у вічі прозорі, як чиста криниця, блакитні, як небо весняне, два вогники: — То щоб більш не було безпотрібного смертоубивства, ношу оці дзвіночки.
Та Бертольд слухає й не чує слів. Не вухо, душа п'є звуки чеканого голосу. Не тембр, а сенс — глибокий, таємний, прихований сенс — ловить він у тих модуляціях й відчуває, що з цієї хвилини прихожий чернець є той близький, свій, єдиний, з ким він може почувати себе, як з рівним. І чого б тільки не схотів від нього цей чернець, все для нього він зробить, не роздумуючи й не вагаючись.
А той ніби чує ще не сказану думку: "Брате Бертольде!"
Червоним рум'янцем вкривається Бертольдове обличчя: отже, він навіть знає й пам'ятає його наймення!..
— Брате Бертольде. Маєш там за лабораторією малу келію для фамулюса. Та ж не вживаєш ти її, бо не маєш і фамулюса... Чи не так? — усміхається лагідно й ясно. І цим усміхом бере Бертольдову душу, немов теплими руками обнімає.
— Так... брате... брате...
Бертольд і досі не знає навіть і наймення гостя, і його становище в ієрархічній драбині.
— Досі...
Це "досі" раптом стає перед уявою Бертольда якоюсь лінією, що поділяє його життя. Там, по той бік тієї лінії, — там безповоротне, далеке й нецікаве минуле. Тут—по цей бік того "досі" — палаюче вогнями, сяюче іскрами — нове, прийдешнє. Але як звати його? Як звертатись до нього,— міркує Бертольд і чує:
— Брат Бертрам я. Бертрамом зовуть мене люди: не маю чого під тебе скривати,— і всміхається знову, а очі дивляться кудись в далечінь, немов за межі життя і смерті.
Тепер Бертольдові ясно: вони зійшлись, бо не могли не зійтися. Вони — найближчі до себе й шукають один одного, немов з часів одвічних. А Бертрам на те відповідає лагідно й просто:
— Так от ми й зустрілись нарешті. Але не здивуй мене, брате. Втомився трохи я. І безконечними мандрівками, і марною пошаною людською, якої — сам, здоров знаєш, не важко здобути.
Отож чи не дозволив би брат Бертольд, коли буде можливо, відпочити йому, Бертрамові, якусь часинку в тій келії, що для фамулюса за лабораторією? Перешкоджати в праці він братові Бертольдові не буде. А може, коли й думку нову підкаже, бо ж, не хвалячись, сказати може, що він, Бертрам, досвід деякий має, як з вогнем поводитись.
— Тільки ж, щоб мій відпочинок був правдивим відпочинком, зроби, брате, мені ласку й не кажи про це нікому. Ані братові Нарцисові...
Тільки всього?.. Чому ж цього не може пообіцяти Бертольд?
— Звичайно.
IX. SULFUR FLORIBUS MORS EST
Задушливу сутінь ще тісніш згущало
Олійне сяйво синьої лампадки,
Що в пітьмі сій з'ясовувала все.
Є. Маланюк
І почалися для ченця Бертольда химерні дні. Дні захоплення, піднесення, напруження, мов після безнастанного оп'яніння. Думка не лише ожила, але ж справді стала мов туго наточена пружина. Працездатність неймовірно збільшилась. Обрії прояснились й на духовному виднокрузі щораз сяяла й притягала нова зоря. Праця мов горіла в руках. І в тім процесі праці, що захоплювала його цілком, понад усе виносила у недосяжні вершини ідей та мрій, не міг зауважити Бертольд одного, що в дійсності було найголовніше... Тільки тепер впізнав Бертольд безмежну радість щільного єднання двох душ, злиття докупи двох вишколених розумів, силу колективної логіки обдарованих умів.
Яка велика, яка прекрасна сила — друг, що на нього можна спертись, покладатись, як на самого себе, або навіть і більше!
Бертрамова ерудиція видавалась Бертольдові безмежною. Він був і алхімік, і філософ, і гуманіст. Знав також і речі світські, лицарські. Що ж до логіки та діалектики, то Бертольд твердо вірив, що другого такого немає в світі. Безперечно, в товаристві такої незвичайної істоти будуть одкриватись несподівані й осліплюючі обрії!..
Але ж у тім єднанні з італійським ученим було й щось, що часами, бодай на хвилину, неначе набігало грозовою хмаркою на цих сяючих обріях. Хто був брат Бертрам? Який зв'язок існував між ним і тим таємничим портретом в замку Анклітценів? Що було те, що з дитячих літ в'язало їх докупи, дарма що лише тепер Бертольд довідався про існування реальної істоти, котра раніш видавалась йому тільки згадкою про когось, вже не існуючого.
На всі обережні Бертольдові питання була хоч ніби й докладна Бертрамова відповідь, але ж відповідь така, що з неї не лишилось жодної окресленості. Дізнався Бертольд лише те, що рід Бертрамів так давній, що "майже вічний", та що Бертрамові родичі й кревники розсипались по всьому світі. Тож нема дива, що якийсь з його близьких міг появитися і поміж Анклітценовими попередниками. Бертольд мусив задовольнитись цими поясненнями й рідко повертав до думок про це. Та й справді: хіба ж йому мало того, що він тепер мав? А зайві думки та медитації лише перешкоджають праці, котра мусить привести його до таких наслідків, що ім'я його стане на віки вічні незабутнім. Бертрам це йому безперечно забезпечує.