І, не маючи сили панувати над собою, Бертольд сплюнув презирливо й обезсилений, помалу посунув до своєї келії.
* * *
З того часу, як у кляшторі жили італійські гості, одночасно з перепадами гіркої досади та шаленої злості Бертольда охопила й безнадійна апатія. Не мав смаку до праці й не міг себе ні до чого присилувати, це була байдужа розпука, отой страшний "дух жури", що його на перше місце поміж гріхами становить в своїй молитві Єфрем Сіріянин.
Вже й братія почала звертати увагу, що з Бертольдом щось діється. Питав і отець гвардіян: чи не заслаб? Умовляв порадитись з патером аптекарем, що був одночасно і за кляшторного лікаря. Тепер Бертольд скептично ставився до нього, одначе раду, напівнаказ гвардіяна мусив виконати. "Братові Бертольдові нічого не бракує",— був аптекарів діагноз. Тоді гвардіян поставив і свій: "Мудрістю переповнений, як бджола медом, брат Бертольд. І мусить він спочинути та думки свої в собі перетравити. Сказано бо: "Хто прибільшує знання, збільшує й гризоту" — "Et qui addit scientam, addit et laborem".
А Бертольд ніяк не міг "стравити свого меду", що був аж надто гірким. Думки його, ялові й безплідні, вимотували з нього всю мудрість і каламутилися від жури, злості, зарозумілості, гордині та відсутності страху Божого. Все ходив і ходив по осиковій алеї, немов хотів наздогнати й піймати невидимий клубок. що не розмотувавсь, а лише заплутувався, втікаючи до невідомої й безрадісної безодні. Та всі шукання були ні до чого, так само його прохідки вперед та назад попід тремтячими осиками. І, як пройшовши в один кінець, він враз міряв ту алею кроками назад, так повертались і його думки все до одного й того самого: до "ченця-вартівника", котрий був приніс йому на мить несказанну радість, а потім враз, може, й назавжди забрав її.
А той і справді немов зник, як передсонне маріння: от ясно бачиш його нерозплющеними очима, а лише глянув — і не лишилось найменшого сліду. Так, не було видно ніде світлобородого скриптора Цірінусового. Ні в церкві, ні в рефектарії, ні серед братії, ні при повторних відвідинах гістьми його лабораторії. Не чути було про нього й мови між ченцями. Лише одного разу випадково почув Бертольд, що хтось назвав його князем. І це на хвилину обрадувало його: такий, дійсно, не може бути з черні, лише з близького Бертольдовому стану.
Однак було видно, що сам Бертольд не міг насмілитись когось запитати про того дивовижного гостя. Здавалось, що з першим словом про нього для всієї братії стане ясною Бертольдова глибока таємниця, єства якої, однак, він і сам не розумів вповні. Але ж йому було очевидно, що таємниця існує, що вона належить лише їм двом і ніхто інший не смів би цього навіть припустити, бо ж ця тайна була інтимнішою навіть за тайну першого кохання.
І через ту таємницю Бертольд жив і не жив. Був у безперестанній тривозі. Чигав на ту солодку хвилину, що таки ж мусить його привести бодай до випадкової зустрічі, котра мусить висвітлити все й привести його душу до рівноваги. Й тремтів, що гості можуть несподівано від'їхати. Тепер вже сам Бертольд перетворився на "ченця-вартівника", бо ж вартував і вдень і вночі напружено хвилину зустрічі. А що його думки скупчувались лише на цьому та на власній особі, то він все більш вороже дихав на всю братію, часами відверто гребував нею, бо ж почуття погорди до ченців і взагалі до всіх людей зростало та й зміцнювалось в душі.
Якось, виходячи з парку, він зачув розмову двох братів, що говорили, як тепер стало звичаєм, лише про гостей та їхні оповідання, причому говорили й так, що раніш легко самі б відчули "гріх празднословія":
— От, брате, нам би такого гвардіяна!
— Якби ж то, брате! Дом Цірінус не так би повернув справу...
І в Бертольдовій душі зненацька ворухнулось приспане почуття ніжності до патера Герхарда, що ставився до нього так, як ніколи не ставився й рідний батько. Але ж те добре почуття враз змінилося на інше. "Нерозумна череда баранів вічно шукає нового ватажка"!.. А, зрештою, коли ж людство було кращим? Аж соромно почувати себе людиною, коли люди, хоч і створені за подобою Божою, такі загалом мізерні сотворіння. Та ж не всі... Між ними є й одиниці вищі. Вони мають більшу силу, що вже тим самим надає їм право не рахуватись з тією сірою масою овець на двох ногах!.. I навіщо себе пригнічувати нікому не потрібною скромністю, котра лише заступає правду? Чому ж гвардіян, і аптекар, і брат, що пише кляшторні аннали, можуть його звати "славою кляштора", а сам він не насміє сказати собі щиру правду про себе?
— Брате Бертольде, ти — єдиний у нас,— говорить Нарцис.
А так. Певне, що — "єдиний!" А тому й почуває він себе скрізь і всюди одиноким, тому й не може бути в тій спільній череді. Тому й на може стояти з ними нарівні, на одній площині: він може бути лише над ними, поверх їх, вгорі, високо...
І, коли думки докочувались до цього пункту, Бертольд заплющував очі й відлітав мрією в інший світ. Тіло його дрібно тремтіло, мов у пропасниці, але він відчував дивну насолоду. Здавалось, то тріпочуть розгорнені велетенські крила, які нечутно підносять його в безкраї простори, а з тих недосяжних висот він ледве бачить маленьку землю й повзаючих по ній комашинок чи хробачків — людців.
Ці пароксизми самозахоплення раз у раз закінчувались повним висиленням, щоразу він був розбитий і ослаблений, як після справжньої болотяної пропасниці.
Одного разу, занесений мрією, він безсило сперся об стіну обори. Рука, шукаючи опертя, несвідомо посунулась по якихсь дошках, але не могла затриматись на гладенькій поверхні. Бертольдові здалося, що він буяє над безоднею. Безоднею внизу, й безоднею вгорі. Спирало дух і хотілось розіпнути рясу, щоб мати більше повітря. Фіалковим вогником пробігло в думці: "Так, мабуть, почував себе Люцифер, коли стрімголов летів з неба..."
Вжахнувся зробленого порівняння, але почув насолоду, що заливала всю істоту. Все дужче щось велике й солодке захльостує його... нема чим дихати...
А думка, як сині блискавки, вирує в голові: "Летів з неба, але як незрівнянно високо підлетів понад всіма тими, що повзають на землі! Яка безмежна віддаль між його духом і людськими душами!.. Летів у безодню з неба,— і долетів. Бо ж таки досягнув свого: вилетів над землю і його ім'я житиме вічно. Ві-ч-н-о!.. Як і Боже.