— Дивись: твій Лекерле й філософа пошиває в блазні!
Анклітцен теж відчув легкий блазнів глум над собою, а тому презирливо відказав:
— Філософ чи блазень — одна їм ціна...
— А звісно — перепинив його Лекерле,— обидва ж існують лише для розваги шляхетного панства.
Анклітцен усміхнувся й моргнув пажеві.
На Константиновім столі посеред його вчених приладів заблищали келихи й заграло вино. Зігварт простяг важкий срібний кухоль Константинов!:
— In vino veritas!
Рудий, веснянкуватий Зігварт радо вихвалявся своїм "гуманізмом", хоч і вмів лише три, конечні для кожної "вихованої людини" речі: по-мистацьки їздити верхи, бездоганно розрізувати печеню й гарними великими літерами підписувати своє наймення. Латині ж знав, як влучно висловився колись Лекерле, рівно на "лепту вдовиці", а може, ще й мусив би здати решти.
— In vino veritas, юначе! — повторив Зігварт, все ще тримаючи в руці кухоль. — Безперечно, той, хто сказав це вперше, мав велику рацію й велику практику. Бо враз до таких мудрих речей не додумаєшся.
Константин не прийняв простягненого вина й не відповів. Тому Зігварт перехилив кухоль сам, пробурмотівши незв'язно про "пекельну Анклітценову гордість".
І цей кінець сцени заспокоїв знову старого лицаря:
— Так! Лицар, справжній лицар мусить бути гордим, туди його головою! Бо ж я завжди говорю, що в світі існують: пан Бог, святіший отець наш папа і потім — стан лицарський. Потім — нічого. Далі — лицарів кінь, а потім — вже знов-таки рішуче нічого, туди його головою!
Регіт і підхлібні оплески та вигуки вкрили розмову, раптом змінюючи настрій кімнати для праці в якусь корчму. Константинові стало гидко до нудоти, до фізичного болю. Тремтів. Ніздрі розширились, як у загнаного коня, а перед очима хитались червоні кола. До нього підступив сусід, Зігвартів син, трохи старший за Константина, й щось йому розповідав. Але юнак не чув нічого. Лише з огидою дивився на батька, котрий, розвалившись в фотелі, в сотий раз переказував їм пригоду про те, як пограбував переодягнених ченцями купців, що везли нібито до Рима дорогоцінні золоті вироби. Дивився, як сміється його батько, гикаючи й трусячи переливчастими фалдами шовкового зодягу на випнутому череві.
— ...і я взяв під свою охорону ті дорогоцінні дари, пообіцявши, що збережу їх у себе, аж поки святіший отець не пришле по них до мене. Хочете подивитись у замковій каплиці, коли хто не бачив?
Товариші й союзники Анклітценові від задоволення стукали келихами об стіл, сміялись і сипали дотепами.
— Ех! Весело жити на світі! — промовив знову господар. — А ти, сину,— звернувся він ще до Константина, що відсунувся до вікна й мовчки слухав оповідання юнаків, — а ти от так марнуєш життя. Йди-но сюди, туди його головою! Скажи: що тобі дати, щоб ти розвеселився? Соколів нових? Коня? Таж можеш користати зі всіх! Чи ти хочеш медіоланську зброю?
Серед гостей, дарма що п'яних, перебігло шепотіння захоплення: медіоланська-бо зброя оцінювалась дослівно на вагу золота. Але Константин не підводив очей і вперто мовчав.
Погляд Анклітцена сковзнув по усміхнених обличчях "забавних дівчат". Лицар поманив одну, луснувши пальцями, як на пса.
— Ось що найліпше помагає обтрушувати з себе порох старих фоліантів. Й розумніші за тебе — й ті перед цим кодлом здавались. Для себе її беріг, ну, та вже... туди його...— й він штовхнув до Константина прекрасне дівчатко. Чи штовхан був засильний, чи дівча навмисне піддалось йому, але ж воно так і впало на юнака.
Це був кульмінаційний пункт Константинової терпеливості. Тут він забув на рецепт Лекерле й перестав "панувати над чужою" і своєю волею.
— Геть звідси! — зойкнув він високим, майже жіночим фальцетом і штовхнув дівчину, яка полетіла між гостей. — Геть звідси! — повторив напнутим до найвищої сили голосом, звертаючись до батька. — Геть із сороміцькими вашими подарунками, і з кухонною латинню. Розбишаки ви з великих шляхів. Ганьба лицарського стану, вовки й вовчиці. Геть в цій хвилі!
І, вхопивши велику реторту з отруйно-зеленою рідиною, Константин щосили жбурнув її в батька. Однак рух був занадто прудкий і непевний — реторта перелетіла над батьковою головою й розлетілась в дрібні скалочки на рамі материного портрета. Бризки скла й купервасу посипались на присутніх. Крики, жіноче вищання, брязкіт переверненого посуду злилися в шалений гармидер. Але ж загальна метушня й переляк надзвичайно збільшилися ще й тим, що портрет, в який влучила реторта, раптом зник: немовби провалився в підлогу чи неначе його здмухнув вітер. На місці Копстантинової матері тепер у повний зріст стояв чернець. Спокійний, з довгою, золотистою бородою, що, мов мед. спливала з гарного, трохи більш як годилося ченцеві, випещеного обличчя, на якому сяяли прозорі блакитні очі. Чернець спирався на згорнений сувій і ніби чекав, поки все заспокоїться. Образ був надзвичайно майстерний і для багатьох присутніх не було сумніву, що в амбразурі стіни стояв живий чоловік, котрий ось-ось, має озватись. І тому на мить все в хаті завмерло в повній тиші, яку раптом прорвав істеричний, божевільно-жахливий зойк Абеля:
— Диявол! Диявол! Тікайте!..
Жінки з верещанням кинулись врозтіч. Когось з старших гостей перевернули на калюжі вина й він стогнав, можливо, з вивихненою ногою. Всі душили один одного біля дверей. Дехто хрестився, дехто голосно плакав. А вікном нісся в покій, мов півневий крик, короткий, уривчастий зойк кретина.
Перший отямився старий Анклітцен. Труснувши головою, він відогнав від себе містичний сполох, що охопив також і його. Бо, крім несподіванки, враз згадав і родинну легенду, котра повідала, що хто з Анклітценового роду несподівано вглядить цього "ченця-вартівника", той мусить померти в найближчому часі. Бо ж чернець вартує, щоб вчасно вписати належне наймення до свого сувою — memento.
Востаннє це сталось перед смертю Константинової матері, й тоді ж лицар звелів викинути портрет із замку. Він не знав, що син випадково натрапив на нього в порожній вежі, де колись була стара катівня, й хитро вигаданим механізмом прикріпив той портрет в спільну з материною картиною раму. Часто, коли бував сам, юнак відтуляв портрет ченця й закохано дивився на нього. Хоч як бував би тоді роздратований чи сумний,— враз в тих прозорих очах знаходив спокій і рівновагу.