Щось зашаруділо за дверима, Константина знову враз обняв гнів.
— А, до біса! Виходьте по-людському, а не підслуховуйте, як шпиги! — гукнув він до прихожого, наперед знаючи, що це — якийсь новий посланець по нього від п’яного батька чи гостей.
Увійшов блазень Лекерле.
— Не жартуйте, молодий пане,— промовив Лекерле цілком поважно. —— Не жартуйте сьогодні, бо нині один з "лихих днів" пана лицаря.
Сказав і спустив додолу очі. Мав такі, що ніколи не показували ні сміху, ні обурення, але непереможну певність в своїй силі. Лекерле це добре знав і користав зі своїх очей в трудних випадках життя, як заклинач гадів для притримання ворожого проти себе наміру. Ніби думаючи вголос, Лекерле додав:
— Щойно винесли Ганса Кучерявого з переломаним плечем. Подав не те вино й гірко заплатив за помилку.
Капелан зітхнув і перехрестився:
— Улюблений слуга пана лицаря! Ох, Боже, Боже!
— Улюблений, — притакнув блазень.
Константин смикнув собою і заметався по покою.
— Лекерле! Ну, скажи ти, ти — розумний...
— Пане! Мені платять за дурість, а не за розум...
— Ні, лиши. Без дотепів, поважно...
— Вибачте,— перепинив юнака блазень,— без довгих слів: хочете спокою у більшому — мусите вступитись в малому. Здавіть серце й негайно йдіть додолу, поки не пізно. Побавтеся з синівського обов'язку, — додав з іронією
Константин глянув на свої приладдя, махнув рукою й оправив волосся.
— Ох, камінь філософів! Як я ще далеко від тебе!
— Камінь філософів є лиш метафора,— радо вскочив у в розмову капелан,— в дійсності це ж бо — скарби духовні: покора родителям, терпеливість та відданість волі Божій. І скарби ці в нас самих...
— Молодий пане, не відповідайте,— сказав блазень,— лише махніть рукою, бо ж у такім положенні — найліпше махати руками, і це ми всі тут і робимо. Я ж лише додам,— обтрусив він на колінах юнака скіпочки, що прилипли при розтоплюванні горна,— що найбільший скарб, що є в нас самих, це вміння володіти волею, але чужою, щоб без перешкод робити свою. — Підемо!
— Згинь собі, пропади,
А до мене не ходи!—
в хвилевій паузі долетіло до вікна Абелеве заклинання. Константин глянув у вікно й гукнув до каліки. Той витягнув до юнака руки й почав пританцьовувати на місці, як мале ведмежа. Жебрак дуже любив молодого пана, котрий не дозволяв кривдити дурника, пам'ятаючи, що він — лицар і оборонець безсилих.
— Що ти їв сьогодні?
— Ма-ли-ну! — відспівав Абель.
— А ще що? Хліб їв?
— Ма-ли-ну!
— Ну, то піди купи собі хліба. В замок тебе вже не пустять!— і юнак кинув жебракові гаманець. — Лови!
Кинув зручно, бо за хвилину Абель вже гукав:
— Вже маю. Маю!
— Покиньте, пане. Ходім,— повторив Лекерле.— Там чекають.
— А переодягтися?
— Добре буде й так. Не зволікайте.
Далеко за лісами, як переливчасті перлини на матово-срібну миску, впав удар великого дзвона. Другий, третій... попливли у вогкому повітрі, легко коливаючись, як білі лебеді. Вечірній Angelus.
Константин перехрестися, блазень також похилив голову, зірвавши з неї свій блазенський каптур, тихо й побожно відповідаючи капеланові, який відмовляв перші слова молитви. Але в ту тишу ввірвались звуки важких кроків, бряжчання зброї й все наростаючий галас: немов знову повертала громовиця, лише надходила не з неба, на землю, а з долини підносилась вгору по сходах.
— Спізнились ми,— неначе без жодної досади промовив Лекерле.— Тримайтеся ж, пане: буде хуртовина!
"Засов!" — промайнуло в думці Константина. Але враз згадав, що перед кількома днями батько звелів познімати всі засови в його вежі, щоб можна було без затримок контролювати його працю й наглядати за способом його життя.
Дубові двері гучно вдарились об одвірок й на порозі з'явилась кремезна постать Анклітцена. За ним посипались в лабораторію різні люди: зацні й простіші гості, свої мисливці, жонглери, музиканти, "забавні дівчата", лютнистки, співачки.
Капелан обережно протискувався попід стінкою між тими, що все входили. Одна з жінок зачепила його вільним жартом і вхопилась за мосяжну клямку біля дверей, чаруючи проти шкідливого впливу зустрічі з попом. Лицар Зігварт з Геленталю, Анклітценів друг і союзник, перегородив капеланові дорогу.
— Куди ж? Куди? — питав він, витираючи собі пітне обличчя. Зігвартові завше було дуже парко.
— Покинь! Покинь мого "Пілата",— озвався жартом Анклітцен в оборону капелана, що, ніяково посміхаючись, м'яв, немов умивав, руки. — Він же при всяких обставинах вміє тільки "вмивати руки". Нехай біжить... туди його головою! — й повернувся до сина:
— Годі вже тобі сидіти, мов сич у дуплі. Хіба ж на те дав тобі Господь життя молоде, щоб заглиблюватись у старі книги аж до смерті, туди його головою?! Як не чиниш добра, принаймні можеш грішити...
— Істинно! — згодився Зігварт.
— А що твоя пиха не дозволила тобі знизитись додолу, до нас,— то ми вже самі піднеслись до тебе, нагору... туди його головою!
— Ergo bibamus! — закінчив Зігварт і витер чоло. — Хіба не однаково, де пити? Аби було що! Амінь.
Старий господар вгруз у фотель перед Константиновим столом. Поважні гості посідали, на чому могли. Решта стояла.
Анклітцен був на свій вік дуже міцний і кремезний, як дуб з його безмежних лісів. Тільки колишня рана у в'язи, яку дістав на турнірі, не дозволяла йому підносити вгору голову. Тому голова, примусово схилена додолу, та зв'язаний з тим погляд з-під брів, робили старого лицаря подібним до пораненого вовка.
Він поклав лікті на стіл, але купа синових книжок та записів перешкодила руці, й лицар змахнув книжки на підлогу, як пилюку. Константин зробив рух вперед — і це, напевно, вже викликало б сварку, коли б іскри його гнівного погляду не впали в сталеві, фасцинуючі блазневі очі, котрі й прив'язали юнака до його місця. Він закусив губу й лишився нерухомий.
Анклітцен знизав плечима й оглянув присутніх.
— От так синаш! Що б йому батько не говорив, воно ж мовчить тобі, мов зарізане! Порадь хоч ти, блазне, як його вмовляти?
— Навіщо шукаєш поради у блазня, коли ж на цей випадок існує рада філософа Пітагора? —сказав Лекерле.
— Яка?
— "Коли не маєш сказати чогось ліпшого за мовчання, то ліпше мовчи".
Гості посміхнулись, а Зігварт голосно зареготав: