І раптом схопився на рівні ноги.
— Знов спокуса! Задрімав на молитві!
В прозорому повітрі, мов розгортаючи новий день, покотився круглий звук костьольного дзвону. Кляштор прокидався.
VI. PAX
Спокійно зважуєш глупоту, зло і гріх...
Є. М[аланюк]
— Так, цілком вільний тепер, пане Міллер? — фізикус насміявся. — Чи, може, смію сказати — "фрейгер фон Міллер"?
— Дуже подібно до того,— відказав Лекерле. — Обох же нас з вами, пане фізикус Брудерганс, одночасно попхнули на "вільних панів" Ваш-бо учень, здається, не забув і вас, "фрейгер" фон Брудерганс? Чи так?
— А так, дай йому, Боже, здоров’я!
— Розсвіти-но, Карле, — звернувся Лекерле до третього співрозмовника. — Сидимо в притьмі, як закохані молодята, що звіряються в таємницях.
З сутінку, з обіймів великого фотеля, виринув присадкуватий чоловік. Одне плече його було вище за друге. Голова ж, глибоко всаджена між плечі, була трохи закинута назад, чим надавала тій людині гордовитого й неприємного вигляду. Злегка коливаючись при ході, горбань підступив до вікна, де було ще світло, й почав розсвічувати олійну лампу. Дуже гарної форми й надзвичайно білі його руки, здавалось, одсвічують в присмерку.
Алхімік дивився на Карла Міллера й мимоволі йому насувалась думка: "От, горбаневі Карлові було б до речі бути блазнем "Лекерле", а не ставному, міцному тілом і духом "Лекерле" — Фрідріхові!"
Але, щоб не було мовчанки, промовив уголос:
— Так, так... Отже, виходить, що вже закінчена наша кар’єра...
— Блазня, хочете сказати, пане фізикус? — всміхнувся Лекерле. І його обличчя враз набрало гостро-неприємного, гадючого виразу.
Алхімік зробив протестуючий рух, але не знайшов відповіді.
— Смерть старого Анклітцена, справді, поставила крапку на моєму минулому житті, чи — певніш — на минулому способі мого життя. Але ставши "фрейгером" з ласкавості молодого пана Анклітцена, я не мушу вже думати про себе, а часто замислююсь над тим, чи не вскочив цей хлопчина на помилковий шлях?
— Я полюбив Константина,— простодушно відповів алхімік,— і також дуже часто думаю про нього. Можливо, що правда ваша. Тепер міг би жити собі вільно та працювати незалежно в маєтностях власних. Ой-ой! Яку б міг спорудити собі лабораторію! Які б міг поставити досвіди!.. Воно, звісно, і в кляшторі він має все, що вченому треба бажати, бо ж за свої гроші все, що потребував, впорядив, але...
Алхімік замислився. Але за хвилю підніс голову й запитав з великим зацікавленням:
— Пане Міллер! Я не хотів ні в кого розпитуватись, але ж і досі, власне, не можу з'ясувати: як воно так сталось, що такий вояка, лицар Анклітцен помер не на полі бою, а в ліжку?
— Це міг би вам в подробицях розповісти капелан. Старий до останнього дихання не відпускав від себе свого "Пілата". Капелан же подав йому й останній лік.
— Запричастив тобто?
— Ну, то само собою. Ні, таки й справдішній лік йому давав,— підкреслив Лекерле.
— Хіба він розумівся на медицині? — запитав Брудерганс.
— Але...— протяг Міллер. — Я ж не сказав, що він приправив лік, я тільки сказав, що він його подав, приправив його я. Капелан же і в цьому випадку, як і впродовж всього свого життя, може спокійно "вмити собі руки".
Фізикус ще з більшого цікавістю підніс на Фрідріха Міллера свої безвійні очі,
— Не знав я, що маю у вашій особі,— мовляв,— подвійного колегу? Де ж ви навчилися того мистецтва?
— Воно, пане фізикусе, здавна мене цікавило. Тому я й намовив брата Карла студіювати аптекарське вміння. Тому й сам я пішов у блазні, щоб здобути спочатку своїм ремеслом незалежність та спокій братові, а вже через нього — бодай на старі коліна — й собі. Але по дорозі я цікавився й Карловими студіями, та й там натрапив на людину, яка дещо в цьому, як і ви визнаєте, розумілася — на Константина. Признаюсь вам, я навіть міркував про те, що колись мені доведеться з ним працювати вкупі. І — коли б він не подався до святих отців,— в от тій лабораторії, про яку ви щойно мрійно згадували, напевно, ми працювали б аж утрьох: він, ви і я. Але я не шкодую: по правді кажучи, мій перший "аптекарський гонорар" був дуже добрий!
Фізикуса смикнуло знову від своєрідної Фрідріхової усмішки.
Карл поставив на стіл лампу й проказав:
— Тепер вже ми не розлучимося більше з Фріцом. Кінець і моїм стражданням сердечним, що пережив я, знаючи, якою ціною добуває він мені незалежність. Там —вічний глум і наруга, а тут — я, мов той бенедиктин,в науці, в "рах-і".
Лекерле знизав плечима:
— І звідки ти взяв оце — про глум, знущання? Глузує,брате, завжди розумніший. Мої ж так звані "пани" саме за те мені й платили гроші та давали подарунки, що казав їм у вічі те, про що інші боялись подумати й у темній хаті. Старий же — "туди його головою!" — переважно тримав мене для того, щоб я стримував його божевільні вибухи гніву. Я ж бо один міг це доказати.
На хвилину всі замовкли.
— Але ж коли давали ліки, — не відступився від своєї думки фізикус, — то ж мусила бути й хвороба. Дурно ж людям ліків не дають, а особливо такому, мов той дуб, Анклітценові. Мені розповідав якось один чернець, що нібито смерть старого лицаря була якась... містерійна. Але що саме там було, він не знав до пуття. Дійсно, що могло звалити таку скелю?
— І скелі валить громовиця, мій пане,— відповів Лекерле, але враз споважнів, а від того його усміхнене обличчя Враз набуло приємного, вдумливого й заспокоюючого виразу. Навіть стало, як здебільшого, лагідно-сумне.
— Я не радо згадую, як прийшла по Анклітцена смерть, та, мабуть, крім мене й капелана, ніхто й не знає про це докладно. Бо ж з замкових слуг, ані з найвищих, про це, напевно, ніхто не знає. Але, коли б і знав, то не скаже. Бо вони й після смерті пана не забудуть, що слузі безпечніше не бачити, не чути, не знати, чи не згадувати того, що діялось її "замку на Шпичаку".
І Фрідріх розповів, що після Костантинової втечі та безнадійної гонитви за ним до замку привели дурника Абеля. Хтось оповідав, ніби хтось інший чув, що хтось ще третій бачив, як Абель здибувався з Константином. Правда, про це вже не раз були чутки й це здавалося ймовірним, бо ж відомо, що Абель блукає скрізь по всьому світі й міг би вільно навіть відкривати нові світи. Одначе на цей раз Анклітцен звелів зав'язати йому світа. Бо ж хоч як вигукував Абель: "Не бачив, не бачив, нічого не бачив!", хоч як танцював під пугою, але Анклітцен здогадувався, що сам Абель міг Константина бачити, а може, навіть і переховувати. Бо ж всі знали, що молодий пан — десь тут не дуже далеко. Одно слово, Абеля закинули в льох, але ж ніхто на нього не дивився як на справжнього в'язня.