Та довкола вибухнув регіт, що перервав пророчицю.
— Що ти плещеш, сліпа жабо? — гукали їй з натовпу.
— Коли й усі твої ворожбитства такі, то ти занадто відверто людей обкрадаєш, стара відьмо!
— Червоної смерті нема на неї, прокляту...
Всі довкола раптом споважніли, дехто й зблід. Інші скидали шапки й, повертаючись в напрямі костьольної вежі, побожно хрестились. Перехрестився й Константин. Згадка про чуму всіх наповнила тривогою: жарти замовкли, натовп розсувався.
— Міхелю, відбери в чортової куми гроші. Бачиш-бо: бреше, як пес,— спробував був хтось вернути заниклий настрій.
Інші ж поважно хитали головами:
— І наверзе ж от такого сука! Таж наш "молодий" навіть сарну вбити жалує.
— Має серце, як дівчина...
— І живе ж як чернець!
Але циганка зненацька пішла проти течії й мужньо поставилась перед цілим ярмарком:
— Що ви тямите? Я не знаю, хто це й відкіль він. Але ж долю його бачу... бачу! — стукнула в землю палицею.— Най запам'ятає, що казала! — й пірнула під брудний і обідраний килимок, що заступав полу її шатра.
Константинові давно вже кортіло смикнути коня й від'їхати геть, але якесь почуття амбіції, що, мовляв, він скапітулював перед брехливою циганкою, затримало його в натовпі. Та й, зрештою, що ж він є: сільська дівчина, що завмирає під циганчиними словами? Щоб показати, яка байдужа йому балаканина чарівниці, розв'язав кисет і шпурнув у натопи жменю дрібних монет.
Зчинився неймовірний гармидер, що погаснув у поросі.
Коли юнак з капеланом обминали останній комедіантський намет, нагнали сумний провід: на марах, покритих золотим шитим прапором, несли вбитого на турнірі лицаря. За ним вели бойового коня, далі йшли слуги, джури, пажі,— гурток вболіваючих цікавих. Йшли без шапок, розмовляли стиха.
Комедіант, що сурмив, закликаючи глядачів до свого театру, припинив музику й, затримавши якогось підлітка з походу, випитував, хто і як помер?
Константин вчув такі слова розмови.
— Чому ж ти не плачеш, хлопче? — немов іронічно питав комедіант.
І в тому запитанні була відповідь:
— Та що ж там плакати... за одним? Коли б так усіх...
І від цих фраз, котрі спочатку видавалися смішними й дотепними, чогось Константинову душу огорнув серпанок несмаку й погорди, яку відчував стихійно до юрби. Веселий день похмурнів, радість молодості, мов пилкою, заволочило нудьгою. Хотів був заговорити до капелана, так той, щоб не пропустити години призначених молитв, вже пустив поводи свого мула й, злегка коливаючись у сідлі, побожно вичитував з свого брев'яру...
Константин струснув головою й тяжко зітхнув. Без свідомості пробіг очима по стінах своєї лабораторії, ледве вловив вухом все ще екзальтований хорал солов’їв, й ніби знову пірнув у свою дрімоту-згадки. Неначе продовженням тієї білої дороги, що нею виїхав з ярмарку до замку, тікає в невідоме інший білий шлях.
На перехресті — три старі, дупласті липи. А під ними побожна душа поставила кам'яний хрест. Під хрестом — проста кам’яна лава. На тій лаві сидить дівчина. І, хоч схилена на коліна її голова, та відразу впізнав її Конрад з Кельна. Підійшов до неї, що сплітала з волошок вінок, і приязно привітав:
— Поздоров Боже, колего. — Але враз перейшов на жарт: — В які ж це нові студії заглибилась? Чи теологічні, чи філософські? Бо ж ні для математики, ні для ботаніки нема потреби вибирати середохрестя, де дороги, відходячи під хреста, біжать у різні боки й... ніколи ніде не зійдуться?
Колумба зашарілась. Це буває здебільшого, коли Конрад зве її колегою. Це він говорить навмисне, щоб підкреслити, що не бачить в ній дівчини, а лише товаришку по школі. Подумавши своїм звичаєм хвилину, однак відповідає лагідно
Що ж замислюватись над шляхами, яким доля не судила зійтись? Без філософії плету вінок на цей самітний круцифікс, немов забутий тими, хто лише без наміченої вперед цілі блудить дорогами життя.
— І ти так спочуваєш самітним?
Темно-фіалкові очі щиро поглянули на Константина:
— Всім самітним,— і додала,— а особливо тим, що йдуть незнаними їм дорогами, не передбачаючи, куди дійти доведеться.
— То дай і мені квіточку твого милосердя,—-простяг руку юнак, й хотів був узяти вогненно-червоний мак.
— Ні, ні, не цю! — немов аж схвилювалась Колумба. — Це — недобра квітка: на вигляд вона дуже принадна, але віддих її — отруя. Та й обсипається вона вмить. Це — образ пристрасті,— додала тихо, мов для себе й простягла дві темно-фіалкові квіточки братків...
— Бідна дівчина! — зітхнув брат Бертольд. — Не зазнала вона багато радості. Зауважив, що ліки, які приправляв, зіпсував: зовсім не слід було додавати сюди андродаму, а потрібен був зензибер та арістолохія.
Мрійну ніжність до Колумби ніби присипало попелом з горна. Рішуче нічим не була йому ця жінка, але й тепер ще псує вона йому його працю! Так, жінка — це відвічний ворог ченця, митця, творця, ворог, що вічно й безжально мститься їм за промінь, котрий кидає на них з своїх очей!
Дістав коробку з насінням білих водяних лілей — Nymphea alba, що була найліпшим ліком проти "спокуси жінками". Розтер зерна в ступочці, долив наливкою з горобини й, випивши, пройшовся по келії. Біля горна мало не наступив на розкинені братки.
Що ж — Колумба? Хіба ж вона винна, що йому раз у раз ввижається?..
Схилився й обережно, одну по одній, позбирав квіточки, обдмухав, розгладив прим'яті пелюсточки й поставив у свіжу воду. Знов помістив під круцифіксом. Тоді став перед ним на коліна і стиснув руками скроні. Боковим поглядом побачив, що вікно посвітлішало, а стіни потемніли. Ранок!..
Вп'явся очима в Спасителя й молився за себе, за Колумбу. За всіх, що терплять на світі цім. За всіх, що не вміють назвати свого болю й не знають, де шукати на нього ліків. Потім перейшов на устійнені побожні формули; Й швидко думка відокремилась від слів, збочила й прудко побігла стежками минулого, побігла, мов клубочок ниток, що впаде пастушці на шпилі й котиться, підстрибуючи, все далі, додолу, в прірву...
Отямився, почувши знову дзеленчання срібних дзвіночків, що закапотіли свіжими краплинами під вікном. Дзеленчання наближалось, але раптом замовкло.
— Са-а-рна! — важко поворушилось слово у втомленій голові, вплутуючись в слова молитв.— Са-а-а-рна блу-ка-а-є... quaerens quem devoret,— додав несвідомо.