Цвинтар був далеко, вантажівка зі швидкістю п’ять кіло метрів на годину повзла через усе Дубове, а люди за труною сунули пішки. Вітер ворушив розкішне медове волосся покійної, а люди, які ще вчора засуджували гулящу красуню, плакали, як це можна таку красу закопувати в землю. А матір в останню путь везла коняка на старій підводі. Після стадіону поїхали швидше, але не повернули на Байкову гору, поїхали далі до Либідської. Об’їхали автовокзал, поїхали на Лису гору. Він здивувався: невже там також є цвинтар? Але цвинтарів у Києві багато. І закинутих, і діючих. Нерідко у найнесподіваніших місцях. Як оцей, де з якихось дивних причин ховають Вероніку. Очевидно, тут поховано її хулі гана батька.
Дмитро припаркувався поряд з автобусом. Люди почали виходити, а він сидів у машині і дивився на них. Побачив Ларису. Побачив хлопця, що грав Філософа в аматорській виставі "Дорога Зради". І другого хлопця, того, що грав Зрадженого Зануду, також побачив. А це, мабуть, дочка Вікторія. На ній чорна хустка і шубка — ще краща за ту, яка вже другий сезон висить, нікому не потрібна, у його "бетон ці". Він відчув неймовірний дрож, серце в горлі, пекучу вологу на очах. Йому захотілося втекти, він мимоволі опус тив обличчя на кермо, а потім подумав, що ніде не сховає свою "Ладу", яку дочка неодмінно впізнає.
Втім, ніхто не звертає уваги на темно синю стару ЛАДУ, що стоїть біля похоронного автобуса. Відкрили дверцята ззаду, почали витягати труну. Дмитро зняв шапку, вийшов з машини. Молода незнайома дівчина тримала невідомий йому портрет Вероніки. Вона очолила процесію. За нею шість хлопців акторів рушили з труною на плечах, а за ними — всі інші. Ні оркестру, ні священика не було. Тільки хтось, кого він не бачив, тужно грав на сопілці.
Дмитро дочекався, поки вся процесія увійшла у браму цвинтаря, а потім пішов за ними, тримаючись на відстані.
Кажуть, Вероніка задихнулася. А її лице в труні ніби й не було синім. Він так і не постояв коло неї, не попрощався, і зараз не наважиться підійти до розритої могили… Сопілка плаче, і в тихому сірому повітрі чутно, як плачуть жінки. А хтось розридався. Він досить далеко від них, але в мертвій тиші цвинтаря плачі чутно здалеку.
Процесія спинилася. І він зупинився поміж старих могил за декілька кроків від того місця, де ховають Вероніку. Людей багато. Він не бачить, що діється там, не чує, що там говорять.
Тільки чує тоскну сопілку і чийсь плач. І от церемонію завершено. Люди поволі рушають до виходу. Назад він за ними не їхатиме. Але все таки він провів свою дивну дружину в останню путь… Останніми йдуть троє: хлопець, який ридає жіночим голосом, і двоє жінок, що ведуть його під руки. Коли на місці поховання більше не зосталось нікого, Дмитро витягає з за пазухи гілку мімози, йде ближче до свіжої могили. Вероніко, люба, чого ти шукала в цьому житті? А знайшла ранню смерть. Невже аж так погано тобі було зі мною?..
На свіжому пагорбі — металева табличка: "Вероніка Стебелько. Померла на 36 у році життя". В огорожі ще одна могила. На невеличкій гранітній плиті, як шкіц на папері, вирізьблено легкий силует хлопця й дівчини, що цілуються під ліхтарем. І напис на граніті: Віктор Манулін. А могили батька Вероніки Івана Раєвського і близько нема. Хто такий Вітя Манулін? Чому Вероніку поховано поряд із ним? А йому, її законному чоловікові, батькові її дитини, відмовлено в місці поряд і на тому світі! То хтось у неї таки був! Не тільки Отелло! А ще й Вітя Манулін! Гос споди, він мало не все життя поклав на те, щоб у родині були надійність і спокій.
А потрапив у якісь богемні напасті. Вітя Манулін народився 15 серпня 1964 року, а помер, Господи, він помер 23 жовтня 1979 року! У віці шістнадцяти років! За півроку до того, як вони зустрілися з Веронікою! Цей хлопчик із того її життя, з якого він її тягнув із усіх сил, і яке вона була не в змозі забути! Вочевидь, вона заповіла поховати себе тут, і її богемні колеги виконали цей заповіт.
А йому вона ніколи не розповідала ні про якого Вітю Мануліна. А точніше, він ніколи не слухав, коли вона бралася розповідати про своє життя до зустрічі з ним. Завжди рішуче міняв тему розмови. Тобі потрібне зимове пальто! В цю суботу йдемо купувати! Немає грошей? Для тебе знайду, хоч і під землею! А Вероніка, виходить, так любила своє босяцьке минуле, що й із ніжним сильним чоловіком ніяк не хотіла забувати його. І до батька алкоголіка бігала, і до Віті Ману ліна на могилу! І, швидше за все, те босяцьке минуле і вбило її! Тут, на холодному цвинтарі під дрібним січневим снігом, йому стало аж жарко від несподіваного осяяння! Так, при чина її смерті — в її зв’язках із минулим! Недарма він беріг дружину від найменших контактів з її кримінальною родиною! Він нарешті згадав, чому саме його охопило відчут тя давно приспаної тривоги, коли він ішов з лікарні від Вероніки. Санітарка! Потворна лупоока санітарка із совини ми бровами і синіми вивернутими губами совала шваброю у Вероніки під ліжком! Її, саме її він бачив у старого Раєвсь кого, коли декілька разів приходив до них по документи Вероніки! А вони вважають його мало не винним у всьому!
Він був правий, сто разів правий, коли оберігав Вероніку від тої босоти!
Коли Дмитро зібрався йти від могили своєї дружини Вероніки і могили Віті Мануліна, то побачив поблизу жінку.
Вона стояла осторонь, а коли побачила, що він її помітив, почала уважно читати написи на сусідніх надгробках. Він відразу впізнав її. То була та сама жінка, з якою вони разом стояли на порозі залу на виставі "Дорога Зради".
На дев’ятини за традицією збираються тільки родичі.
Друзі й колеґи прийдуть на сорок днів. А поки що — тільки кревні. Прийдуть тьотя Лариса з Ярославом. Вони найближчі родичі, якщо не брати до уваги батька. У Ярослава те саме прізвище, що й у Вікторії. В різних районах стольного града проживає чимало Раєвських, дітей Івана Раєвського від різних шлюбів. І хоча всі вони давно пішли з кам’яниці на Подолі, aле ніхто з них, крім Вероніки, не вибрався з того темного світу, в який пустив Іван Раєвський своїх числених дітей. Хтось працює вантажником в овочевому магазині, хтось розливає пиво у вуличному кіоску, і всі вони мають сизо багрянисті пики міських алкоголіків з великим стажем.